Читати книгу - "Пастка"

Потім, коли сонце вже котилося до обрію, ці молоденькі кізки з величезною втіхою дивилися на вистави вуличних артистів. На бульвар виходили, жонглери, фокусники, силачі та розстеляли на землі благенький килимок. Одразу починали юрбитися ґаволови, ставали кружка, тимчасом як посередині грав м’язами акробат у полинялому трико. Нана й Поліна, бувало, годинами вистоювали у щільному людському тлумі. Їхні гарненькі свіжі сукні м’ялися поміж брудними пальтами й робами, а голі руки, відкриті шиї, простоволосі голови обвівало сморідним диханням, запахами вина і поту. Та вони зовсім тим не гидували, сміялися, тішилися, розквітали рум’янцем, немов квіти на гноївні. Довкола них лунали грубі слова, найогидніша лайка, п’яна балаканина. Але це була їхня мова, яку вони чудово знали, тому лиш усміхнено озиралися, анітрохи не соромилися, а їхня єдвабна шкіра лишалася ніжно-білою.

Єдине, чого їм не хотілося, — це перестріти своїх татусів, особливо підпилих. Вони завжди трималися сторожко й попереджували одна одну.

— Поглянь, Нана! — вигукнула раптом Поліна. — Онде твій батько!

— Отакої! А він таки набрався, щоб мені провалитися! — роздратовано відповідала Нана. — Ну, дівчата, я вшиваюся! Мені зовсім не хочеться слухати його моралі... Диви! Он як запоров носом! Господи Боже, якби ж то він зламав собі карк!

А коли Купо об’являвся прямо перед нею і часу на втечу вже не лишалося, вона зіщулювалася, присідала й шепотіла:

— Ну ж бо, дівчата, сховайте мене!.. Він пообіцяв надавати мені копняків під хвіст, як ще колись побачить, що я вештаюсь вулицею.

Потім, коли пияк їх минав, вона вставала, і всі гуртом ішли за ним, пирскаючи зі сміху. Знайде її чи не знайде? Справжнісінька гра в хованки. Щоправда, одного разу Поліну запопав Бош і потягнув її за вухо додому, а Купо погнав Нана носаками під зад.

Коли починало смеркатися, вони наостанок ще трохи прогулювались і разом з потомленою юрбою в блідих сутінках поверталися додому. Курява в повітрі згусла, і небо немовби обважніло. Вулиця Ґут-д’Ор здавалася провінційним закутком: кумасі стовбичили коло дверей, їхні гучні голоси порушували безтурботну тишу кварталу, де не було видно жодного екіпажа. На якусь хвилю дівчата зупинялися на подвір’ї, брали до рук ракетки і намагалися вдавати, що нікуди не ходили. Потім розходилися по домівках, дорогою вигадуючи якусь історію, часто непотрібну, бо батьки в той час були надто зайняті тим, що чубилися через пересолену чи недоварену юшку.

Тепер Нана була робітницею і заробляла сорок су в майстерні Тітревілів на Каїрській вулиці, де раніше відбула навчання. Купо не віддавали її кудись-інде, бо хотіли, щоб вона лишалася під наглядом пані Лера, яка вже десять років була в майстерні за старшу. Щоранку мати позирала на годинника із зозулею, щоб запам’ятати час, коли Нана сама виходила з дому — така славна у своїй вузенькій і короткій старій чорній сукні, що була вже затісна у плечах, — а пані Лера зобов’язувалася записувати час її приходу, щоб потім повідомляти Жервезі. Дівчині давали двадцять хвилин, аби дістатися від вулиці Ґут-д’Ор до Каїрської вулиці, що було цілком достатньо, бо ноги в цих молодих дівчисьок, як у лані. Іноді вона приходила вчасно, але така червона й задихана, ніби здолала весь шлях від застави за десять хвилин, а решту часу десь тинялася. Найчастіше вона спізнювалася на сім чи вісім хвилин і до самого вечора лащилася до тітки, благала очима, намагаючись розчулити її і не скаржитись матері. Пані Лера з розумінням ставилася до юності й брехала Купо, але водночас без кінця й краю шпетила Нана, розповідаючи про свою відповідальність та небезпеки, що чигають на молоду дівчину на паризьких вулицях. О Господи, Господи! Та її саму нерідко переслідували! Вона дивилася на небогу очима, в яких постійно прозирали якісь двозначні думки, і була страшенно збуджена тим, що їй випало оберігати й леліяти невинність цього бідолашного кошеняти.

— Розумієш, — раз за разом повторювала вона, — ти мусиш усе мені розповідати. Я надто добре до тебе ставлюся, і якщо з тобою, крий Боже, трапиться якесь лихо, мені доведеться кинутися в Сену... Слухай, моє кошенятко, якщо до тебе заговорить чоловік, ти маєш все переповісти мені, все, що він казав, не випускаючи ані словечка... Що? Ніхто нічого не казав? Присягаєшся?

Нана завжди сміялась у відповідь, кумедно скрививши свого ротика. Ні, ні, чоловіки до неї ніколи не обзиваються. Вона ходить надто швидко. Та й що б вони мали казати? Тим паче їй до них нема жодного діла! І вона з найневиннішим виглядом пояснювала причини запізнень: спинилася подивитися на малюнки чи проводила Поліну, яка завжди мала що розповісти. Хай ідуть слідом, якщо не вірять; вона навіть ніколи не сходила з лівого боку вулиці; бігла завжди швидко, випереджала всіх інших дівчат, наче возом їхала. Щоправда, одного дня пані Лера заскочила її на вулиці Пті-Каро: задерши голову, Нана сміялася разом з трьома іншими пройдисвітками-квіткарками з чоловіка, що голив бороду біля вікна. Дівчина розсердилася й присягалася, що саме йшла до пекарні на розі, щоб купити булку за одне су.

— О, я наглядаю за нею, не переймайтеся, — казала висока вдова її батькам. — Я відповідаю за неї, як за саму себе. Хай лиш якийсь негідник доторкнеться до неї, я швидко з ним розберусь.

Майстерня Тітревілів розташовувалась у просторому приміщенні на горішньому поверсі, всю середину якого займав величезний робочий стіл на козлах. Уздовж голих стін, на яких з-під брудно-сірих шпалер виднівся тиньк, тягнулися ряди стелажів, завалених старими коробками, пакунками, бракованими моделями, забутими там під грубим шаром пилу. Стеля від газового пальника вкрилася кіптявою. Обоє вікон відчинялися навстіж, і робітниці, не відходячи від столу, могли бачити людей, що прогулювалися по той бік вулиці.

Пані Лера, щоб подати добрий приклад іншим, приходила першою. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин двері раз по раз грюкали — молоденькі квіткарки заходили одна за одною, зіпрілі й розтріпані. Одного липневого ранку Нана з’явилася останньою, в чому, щоправда, не було нічого дивного.

— Ох, — мовила вона, — як було б добре мати свій екіпаж!

Навіть не скинувши капелюшка, чорного головного убору, свого так званого кашкета, що його вже набридло лагодити, вона підійшла до вікна і, вихилившись праворуч і ліворуч, виглянула надвір.

— На що ти там дивишся? — підозріливо спитала пані Лера. — Тебе проводив батько?

—