Читати книгу - "Пастка"

Ранок і справді видався жарким і задушливим. Робітниці опустили жалюзі, крізь які спостерігали за жвавою вулицею. Нарешті вони взялися до роботи, сівши обабіч столу, чільне місце за яким зайняла пані Лера. Було їх вісім. Кожна мала перед собою горнятко з клеєм, щипчики, інші інструменти та подушечку для гофрування. На столі купою валявся дріт, котушки, вата, зелений і брунатний папір, листя й пелюстки, вирізані з шовку, єдвабу чи оксамиту. Посередині стояла карафка з високим горлечком, куди котрась квіткарка встромила букетик за два су, що відучора в’янув у неї на грудях.

— О, та ви ще не знаєте! — мовила Леоні, вродлива чорнявка, схиляючись над подушечкою, на якій вона гофрувала пелюстки троянди. — Бідолашній Кароліні страшенно не пощастило з тим хлопцем, що приходив і піджидав її щовечора.

Нана, яка саме розрізала зелений папір на тонесенькі смужки, вигукнула:

— Дідько! Таж той малий волочиться за нею хвостом кожного Божого дня!

Майстрині тихенько захихотіли, тож пані Лера мусила приструнити дівчину. Насупивши брови, вона пробурчала:

— А ти, дочко, ловко вмієш язиком молоти! Хай-но я розкажу твоєму батькові, побачимо, як йому це сподобається.

Нана надула щоки, немовби стримуючи вибух сміху. Отакої! Розкаже її батькові! Він ще й не таке може втнути! Аж раптом Леоні квапливо прошепотіла:

— Гей! Тихо всі! Хазяйка!

І справді, до кімнати зайшла пані Тітревіль, висока сухорлява жінка. Зазвичай вона сиділа в крамниці внизу. Робітниці дуже її боялися, бо вона не любила жартувати. Хазяйка повільно обійшла стіл, над яким тепер усі старанно посхиляли свої голови й мовчки працювали. Одну робітницю вона обізвала криворукою і сказала їй переробити ромашку. Потім пішла собі геть — так само гордовито, як і завше.

— Бу-бу-бу! — передражнила хазяйку Нана, а всі решта зайшлися сміхом.

— Дівчата! Годі-бо, дівчата! — вигукнула пані Лера, намагаючись прибрати серйозного вигляду. — Ви змушуєте мене вжити заходів...

Але ніхто її не слухав — дівчата не боялися пані Лера. Вона ставилася до них надто поблажливо: їй подобалося товариство цих дівчаток, очі яких сяяли веселощами, подобалося відводити їх убік і випитувати в них про їхніх коханих, ба навіть ворожити їм на картах, коли скраю стола було трохи вільного місця. Її грубувате обличчя та незграбна постать аж світилися радістю, а сама вона мало не танцювали, щойно заходила розмова про любощі. Не терпіла вона лише лихослів’я. Обходячись без лайливих слів, при ній можна було говорити геть усе.

Так, Нана отримала в майстерні нічогеньке виховання. О, для цього, безперечно, в неї були всі задатки! Але перебування в гурті дівчат, вкрай зіпсованих вбогістю й розпустою, стало його вінцем. Усі вони товклися в одному місці, і всі вкупі помалу псувалися; те саме буває з яблуками в кошиках, коли серед них є надгнилі. На людях, звісно, вони поводилися чемно, старалися не здаватися надто грубими чи надто лихослівними. Словом, удавали із себе пристойних панянок. А от як шушукалися по кутках, масні слова злітали з їхніх вуст, аж гай шумів. Щойно котрісь дві сходилися докупи, як вони одразу починали корчитися зі сміху, патякаючи казна-що. Потім, уже надвечір, дорогою додому знову починалися звіряння, звучали такі історійки, від яких волосся ставало дубом, і двійко розпашілих дівчат затримувалися на тротуарі посеред штовханини й тисняви. Ба більше, на дівчат, які ще лишалися розважливими, як Нана, впливав нездоровий дух, що витав у майстерні, запах танцюльок і гріховодницьких ночей, принесений робітницями-вітровійками, які приходили на роботу зі скуйовдженим волоссям і в таких пожмаканих спідницях, ніби вони в них і спали. Лінива млявість на ранок після гульні, невиспані очі й круги під ними, які пані Лера називала синцями кохання, розхлябана хода й захриплі голоси ширили розпусту над робочим столом, поміж ламкою красою штучних квітів. Нана жадно впивалася цим духом, коли біля неї сиділа дівчина, що вже бувала у бувальцях. Якийсь час вона незмінно вмощувалася біля довготелесої Лізи, що нібито була вагітною, і видивлялася на свою сусідку осяйними очима, наче чекала, що та раптом надметься й лусне. Здавалося, що навчити її чогось нового було геть непросто. Не було нічого такого, чого б ця негідниця не знала: вона дізналася про все ще на вулиці Ґут-д’Ор. У майстерні вона чула, як воно робиться, і сповнялася завзятого бажання спробувати й собі, наслідувати своїх подруг.

— Ох і душно, — пробурмотілала вона, підійшовши до вікна, ніби щоб дужче опустити жалюзі.

Але вона висунулася з вікна й знову почала розглядатися навсібіч. Тієї ж миті Леоні, слідкуючи за чоловіком, що стояв по другий бік вулиці, вигукнула:

— Що цей дідуган тут робить? Шпигує за нами вже зо чверть години.

— Якийсь старий бахур, — мовила пані Лера. — Нана, йди-но сядь! Адже я заборонила тобі стояти біля вікна.

Нана знову взялася скручувати стебла для фіалок, а вся майстерня почала стежити за тим чоловіком. То був ошатно вбраний добродій, у пальті, років п’ятдесяти; він мав бліде обличчя, дуже серйозний і статечний вигляд; сивувата, акуратно підстрижена борода закривала шию виложистим, як хомут, коміром. Цілу годину він стояв біля крамнички з лікарськими травами, позираючи на жалюзі майстерні. Квіткарки тихенько хихотіли, але вуличний гамір заглушував їхній сміх. Зігнувшись із заклопотаним виглядом над роботою, вони раз по раз поглядали вбік, щоб не загубити чоловіка з поля зору.

— Ти ба, — зауважила Леоні, — та в нього лорнет. О! Видно, якийсь багатій... Певна річ, чекає на Оґюстіну.

Але Оґюстіна, висока негарна білявка, розлючено відповіла, що не любить стариганів. А пані Лера захитала головою і зі сповненою двозначності усмішкою прошепотіла:

— Дарма ви так, моя люба. Старі найласкавіші.

Тієї хвилі сусідка Леоні, маленька товстушка, шепнула їй щось на вухо, і Леоні, відхилившись на спинку стільця, залилась таким нестримним сміхом, що аж за живіт бралася, подивлялася на того пана й сміялася ще дужче. Вона белькотіла:

— Оце так! О! Оце так!.. Ох ця Софі й пройдисвітка!

— Що вона сказала? Що вона сказала? — перепитували майстрині, згораючи від цікавості.

Леоні витирала з очей сльози, але не відповідала. Трохи заспокоївшись, вона знову взялася за гофрування й промовила:

— Такого не можна повторювати.

Дівчата почали наполягали, але вона лиш крутила головою, знову пойнята нападом веселощів.