Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

У рукопашному бою діють усього два правила: завдавай якомога більше ударів, якомога сильніших і швидших, і збивай противника з ніг. Коли той опиниться на землі, вбий його. Якщо додаються якісь інші правила чи міркування, це не справжня бійка, а гра. Кадмін міг би підійти й добити мене, поки я лежав, але це була не справжня бійка. Це був принижувальний поєдинок, гра, в якій страждання слід було довести до максимуму на потіху аудиторії.

Натовпу.

Я підвівся й оглянув затінену арену облич. Нейрохімія виділила відшліфовані слиною зуби у галасливих ротах. Я переборов слабкість у нутрощах, сплюнув на арену і став у захисну стійку. Кадмін нахилив голову, ніби щось визначаючи, і знову пішов на мене. Той самий шквал лінійних прийомів, та сама швидкість і сила, та цього разу я був до них готовий. Перші два удари я відбив парою замашних блоків, а тоді, замість відступити, залишився просто на шляху в Кадміна. Менш ніж за секунду до нього дійшло, що я роблю, та він уже опинився надто близько. Ми стояли майже впритул. Я буцнув його головою по обличчю так, ніби його обличчя належало всім людям у натовпі, що скандував.

Орлиний ніс зламався із гучним хрускотом, а коли Кадмін хитнувся, я збив його з ніг, ударивши підйомом стопи по коліну. Ребро моєї правої долоні вилетіло вперед, до шиї чи горла, але Кадмін остаточно опустився. Він покотився та збив мене з ніг підсічкою. Поки я падав, він став на коліна біля мене та швидко вдарив по спині. Мене зсудомило від заряду, і я гепнувся головою об мат. У роті з’явився смак крові.

Перекотившись, я здійнявся на ноги й побачив, що Кадмін відступив і витирає кров зі зламаного носа. Він із цікавістю поглянув на свою перемазану червоним долоню, потім — на мене, а тоді недовірливо захитав головою. Я кволо всміхнувся, користаючись із припливу адреналіну через пролиття його крові, і підняв обидві руки у вичікувальному жесті.

— Давай, падлюко, — прохрипіли мої побиті вуста. — Прикінчи мене.

Я ледве встиг договорити, як він на мене накинувся. Цього разу я його майже не торкнувся. Здебільшого це відбувалося несвідомо. Нейрохімія відважно витримувала побиття, викидаючи блоки, щоб уберегти мене від кастетів, і дала мені простір для пари випадково згенерованих контрударів, які, як підказало мені чуття посланця, могли обійти модель бою Кадміна. Він відмахувався від ударів, як від неприємної комахи.

Під час останнього з цих марних випадів я потягнувся надто далеко, і він схопив мене за зап’ясток і потягнув уперед. Мені в ребра влетів ідеально збалансований удар ногою з розвороту, і я відчув, як вони тріснули. Кадмін потягнув знову, заблокував лікоть моєї захопленої руки, і я окремими кадрами нейрохімічно прискореного зору побачив, як на мій суглоб опускається в ударі його передпліччя. Я знав, з яким звуком вибухне мій лікоть, знав, які звуки я видаватиму, поки нейрохімія не зуміє притлумити біль. Моя рука відчайдушно крутилася в Кадміновій хватці, і я дозволив собі впасти. Я був слизький від поту, і мій зап’ясток вирвався на свободу, а моє передпліччя звільнилося від блоку. Кадмін ударив з безжальною силою, але рука встояла, та й усе одно я вже летів на підлогу.

Я приземлився на пошкоджені ребра, і моє поле зору розлетілося на скалки. Я заборсався, намагаючись перебороти сильне бажання скрутитися калачиком, і побачив за тисячу метрів над собою позичене обличчя Кадміна.

— Вставай, — сказав він таким голосом, наче то рвали десь на віддалі величезні аркуші картону. — Ми ще не закінчили.

Я вдарив від талії, цілячись йому в пах. Удар влучив мимо, йому у стегно. Він майже недбало змахнув рукою, і силовий кастет ударив мене по обличчю. У мене перед очима затанцювали барвисті вогники, а тоді все побіліло та зникло. Гамір натовпу розрісся у мене в голові, а за ним я неначе чув, як мене кличе вир. Усе це то набувало чіткості, то втрачало її, падало та крутилося, наче під час гравітаційного падіння, тим часом як нейрохімія відчайдушно намагалася зберегти мені свідомість. Світло різко опустилося, а тоді повернулося на стелю, ніби бажаючи побачити, якої шкоди мені було завдано, але лише поверхово, і з легкістю задовольнившись. Свідомість кружляла довкола моєї голови широкою еліптичною орбітою. Раптом я повернувся на Шарію, де застряг у виведеному з ладу та розтрощеному танку разом із Джиммі де Сото.

— Земля? — його усміхнене на весь рот обличчя у смужках від затемнення на мить освітлює лазерний вогонь з-за стін танка. — Та це дупа світу, чуваче. Сране застигле суспільство, наче подорож на півтисячі років у минуле. Там нічого не відбувається, історичні події не дозволені.

— Маячня.

Моя недовіра змішується з пронизливим вереском бомби-мародера, що наближається. Наші погляди зустрічаються в мороці танкової кабіни. Бомбардування тривало від початку ночі; робозброя полювала, відстежуючи інфрачервоне випромінювання та рух. У ті рідкісні миті, коли шарійські завади зникали, ми чули, що МП-флот адмірала Керсітора досі за кілька світлових секунд від нас, б’ється з шарійцями за панування на орбіті. На світанку, якщо бій не завершиться, місцеві, ймовірно, виведуть наземні війська, щоб нас витурити. Шанси, здається, не найкращі.

Принаймні бетатанатинове сп’яніння починає минати. Я відчуваю, як моя температура мало-помалу повертається до норми. Повітря навколо вже не подібне на гарячий суп, а для дихання вже майже не доводиться докладати великих зусиль, як тоді, коли наша частота серцевих скорочень опустилася майже до нуля.

Вибухає робобомба, і ноги танка гримлять об корпус: у нас мало не влучили. Ми обидва рефлекторно дивимося на свої експозиметри.

— Маячня, кажеш? — визирає Джиммі зі рваної дірки, яку ми пробили в корпусі танка-павука. — Слухай, ти ж не звідти. А я звідти, і я кажу тобі: якби мені дали вибір між життям на Землі та сраним зберіганням, мені б довелося подумати. Якщо тобі випаде можливість туди поїхати, не їдь.

Я покліпав, відганяючи глюк. Наді мною виблискував, наче сонце між деревами, вбивчий ніж у грав-полі. Джиммі поступово щезав, прямуючи повз ніж до даху.

— Друзяко, я ж казав тобі: не їдь туди. Хіба ні? А тепер поглянь на себе. Земля, — він сплюнув і зник, залишивши по собі відлуння власного голосу. — Це дупа світу. Треба переходити до наступного екрана.

Гамір натовпу переріс у невпинне скандування.

Гнів пройшов крізь паволоку в моїй голові, наче розжарений дріт. Я сперся на лікоть і зосередився на Кадміні, який чекав по той бік рингу. Він побачив мене й