Читати книгу - "Україна-Європа"

Якби він зміг, то перетворив би усіх на армію зомбі. Вправно підтасовуючи закінчення, він би винайшов нові національності – зомбієць, зомбус, зомбіянин, зомбек, зомбах, зомбуз.

Він би радісно скалив прокурені клеваки, виконуючи шама-нічні танці над батьківщиною зомбі, вітчизною трупів.

Дзвін дзвонить, оплакуючи померлих. Дзвін ридає там і тут, оплакує їх і нас.

12

Про те, що Максим не почувався щасливим, не знав ніхто. Це була його таємниця.

Нині після прогулянки було особливо тоскно. Знову повернувся важкий біль у грудях. Лікарі пояснювали це серцевими проблемами (або несерцевими). Проте їхні пояснення лежали в царині фізіології. Максим знав, що це біль невротичного походження. Він сигналізував про роздаровані ним і для нього подарунки, які нікого не зробили щасливим. Його теж.

Перехожі дихали спокоєм і сімейністю. Вони виходили прогулятися, не печалячись і не сумуючи. Їх не цікавили смисли й наповнення. Їм не було діла до його таємничих подарунків. Щасливі переважно одноманітні й нудні. Вони не зважають, що про них думають. Вони знають, що кожен людський умовивід з'являється у чиємусь мозку, щоб за певний час зникнути. Усі думки про нас сторонніх людей – лише фікції їхнього розуму. А фікції не впливають на подієвість.

Сутінки були густими й загадковими. Максим повертався додому, віддавши данину своєму екзистенційному спорту. Власне, тепер він думав про той свій чи то спорт, чи то спрут. Сутінки ставали все тривожнішими. Здавалося, зараз із них вийде хтось фатальний і моторошний. Якийсь червоний чоловік або чорна жінка…

Він і Вона щось говорили. Вона його в чомусь запевнювала. Він невесело погоджувався. Було ніяково розмовляти про любов. Було бентежно пам'ятати про щастя.

Привиди їхніх минулих кохань тихо бовваніли поруч.

Надворі стояла весна, як пізня осінь.

– Що, мила?

– Нічого особливого, коханий.

– Все добре?

– Так.

Розтлінна енергія декадансу осипалася на їхні голови попелом колишніх сподівань. Два скелетики юнацько-дівочого оптимізму перетлівали в його і її скринях.

– Ми вже ніколи не будемо молодими, хороша…

– Роки викрали нашу силу, дорогий…

– Але ж усе нормально?

Так. Все нормально.

Тумани густішали.

– Тумани, тумани, верніть мою маму, – тихо мугикав Він рядки маловідомого романсу.

– Тумани не чують сирітські слова… – в унісон підспівувала Вона.

За туманами не було видно їхніх облич і рук. Тужливі тумани поволі, але неухильно заполонювали місто. Від їхніх незримих легіонів не було ні порятунку, ні втечі, ні звільнення.

– Подивися, дівчинонько, який я моторний, – Він невміло намагався протистояти стихії строгої Жінки з її безконечними купелями печалі для мертвих, живих і ненарожденних.

– По дорозі жук, по дорозі чорний, – Вона завжди була заодно (одного разу навіть сказала, що – при крайній необхідності! – піде за ним на плаху).

Йому подзвонили, повідомляючи, що навколо ще кількох міст стоять такі ж тумани. Голос у слухавці перелякано дрижав, їй не дзвонив ніхто.

– Нас можуть засмоктати поліські трясовини, квіточко, – раптом пронизав його здогад.

– Тоді підемо на дно, якщо я не зможу тебе порятувати, – Вона чи то жартувала, чи то згоджувалася.

– Може, це лише виплоди їхніх фантазій?

– Так, може й виплоди…

– Насправді усе ж добре, мила?

– Хтозна, милий, хтозна…

Весняне місто нагадувало жертовник для розіп'ятих доль.

Діти були подібними до дорослих. Крихітні поморщені лиця дорослих здавалися дитячими. Усі обличчя були окутані чи то туманами, чи то тугою за втраченим Едемом.

Десь пролунав сухий тріскучий звук.

– Напевне, хтось застрелився…

– Може, то відчахнулася гілка Великого дерева…

Сухі звуки частішали, зливаючись у тривожну вагнерівську мелодію.

– Ми ще є? – відречено проронив Він.

– Ми завжди будемо, – спокійно відповіла Вона.

– Навіть коли нас не буде?

– Навіть, коли нас не буде…

Звуки творили нескінченність. Уже не було нікого і нічого, окрім цих повітряних коливань.

Він і Вона стояли, схопившись за руки.

Над містом кружляла цариця Меланхолія. Вона могла в будь-яку хвилину ступити на земну твердь.

13

Долар не знає вищого за себе. Але сам Долар – це лише шматок розмальованого паперу. Культовими чи демонічними якостями його наділяють люди.

Це вони вирізають органи в дітей. Бо дитячі органи дорогі. За їх пересадку платять багато розмальованих шматків паперу – і чорним лікарям-виконавцям, й організаторам.

Це вони вбивають собі подібних на замовлення, отримуючи за це більшу чи меншу кількість розфарбованого паперу, наділеного магічними властивостями.

Це вони зраджують переконання своїх батьків, мову, батьківщину, сім'ю заради розмальованих папірців.

Це вони терплять довгі роки принижень, ризикують власним життям на війнах, як найманці, це вони готові до батьковбивства й глуму над матір'ю заради перспективи отримати купку розмальованого паперу й покласти його в кишеню чи на рахунок у банку.

А що далі?

А) Тяжкі неврози, що поволі переповзають у психічні розлади. Або деперсоналізація – коли розфарбовані фантоми утворюють у душі сріблопивця/золотоїдця іншу людину, далеку від тієї, яка народилася з чистою душею. Друга поволі поїдає першу. Так виникає ще один лик грошофетишиста.

Біля його ліжка стояв Страх Депресантович. Він нагадував дебелого дядька в білосніжній сорочці з ідеальним коміром й чорною краваткою.

Мить – і він одважив замашного ляпаса по ще молодій грошозахланній мармизі. Ще мить – кулаком – в ніс! по нирках! у зуби! Сріблолюбець заліз під ліжко, але двометровий ґевал у сірому галіфе й чорних хромових чоботах вже дістав тонку нагаєчку.

Удари нагайкою були такими болючими, що жертва спробувала втекти на стелю. Може, хоч там його не досягне деспотичний гулівер. Але, по-перше, на стелі не так легко прижитися, по-друге, моторошний дядько владно стягнув його звідти.

І тоді розпочалася справжня вакханалія…

У низькій барачній кімнаті літали ліжка й табуретки, грошолюбська ліва рука, ручка від дверей, білосніжна сорочка циклопа, яку він завбачливо скинув, бо ставало задушливо.

Потім ти на короткий час подолав земне тяжіння. Страх Депресантович виявився вихователем із блискучими здібностями Макаренка, накладеними на талант Сухомлинського. Звільняємося від кайданів! Летимо геть від бараків…

Грошопоклонник короткочасно злетів – і гепнувся. Цього разу надовго. Тебе вже очікувала Провина Мучениківна.

Коли пан Страх був чоловіком середнього віку, то Провина, як не крути й не підретушовуй її перевтомлене немолоде лице рум'янами й білилами, виявилася бабцею…

Вона не била, не батожила словами. Ти навіть не підозрював, грошославцю, якими легкими прогулянками були твої попередні побачення із Страхом Депресантовичем порівняно з тортурами його тітоньки, яка не буде тебе виховувати – лише виконає вирок.

Вона дивилася на тебе ликом Горгони Медузи й мовчала. Зараз вона з руїнницькою посмішкою візьме