Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Перша післявоєнна стаття Бандери (під псевдонімом С. Сірий) з’явилася у січні 1946 р. в газеті «Визвольна політика». В цій статті Бандера висловив бажання продовжити революцію, яка зазнала невдачі влітку 1941р., але у своїх міркуваннях він використав нову риторику. Зокрема, він уникав антисемітських і фашистських висловів, але зберіг прихильність до інших утльтранаціоналістичних та крайніх правих поглядів. Як і в згаданому листі до Шухевича, у цій статті Бандера зосередився на питанні мобілізації мас, які для нього були інструментом у досягненні своєї священної мети: «У нашій боротьбі маса — це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо»[1690].

У статті «До засад нашої визвольної політики» (листопад 1946р.) Бандера повернувся до ідеї «Української національної революції» 1941р. Він почав із заяви: «Українська національна революція — це боротьба за саме життя і волю народу та людини». На відміну від публікацій 1941р., у цій статті Бандера вже не називав євреїв і поляків ворогами. Багатьох з них убили під час війни або згодом депортували, і, зрештою, представники цих національностей уже не були для нього, як і для інших націоналістів, проблемою. Він також трансформував характер своєї лексики відповідно до умов початку «холодної війни» і замінив поняття «єврейський більшовизм» на «московсько-більшовицький імперіялізм». Проте він залишив незмінним ультранаціоналістичне і популістське ядро своєї аргументації: «Це боротьба проти московсько-більшовицького імперіалізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину»[1691].

Більшовизм і комунізм були для Бандери тим самим, що й російський імперіалізм і націоналізм: «Зате російський народ зв’язав свою долю з большевизмом. Вирішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму»[1692]. В іншій статті він писав: «Комунізм — це тепер найважливіша форма закаптуреного [прихованого] московського імперіалізму»[1693]. Бандера знову планував здійснити революцію проти СРСР, тому прагнув залучити до цього процесу інші націоналістичні рухи, що нагадувало концепцію всенародної революції 1940–1941 рр., за можливої участі в ній багатьох крайніх рухів. 1946 р. Бандера писав: «Ставимо знак рівняння між українською революцією і визволенням усіх поневолених більшовизмом народів»[1694]. Задля цієї мети 34ОУН прагнули мобілізувати маси не тільки в Україні, айв інших республіках СРСР. Всенародна революція почнеться, «якщо у свідомості мас усіх [революційних] народів буде розуміння, що боротьба кожного іншого народу — це боротьба спільна, а тим самим і його власна…»[1695].

У праці «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яка мала розповсюджуватися 1948 р. в Західній Україні, Бандера недвозначно заперечував, що ОУН(б) симпатизувала нацистській Німеччині в 1941р.: «Дехто закидає [ОУН(б)], що під час Акту 30 червня 1941 року були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми обстоюємо завсіди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами»[1696].

У тій самій статті Бандера не згадав кількох фактів, розголошення яких могло скомпрометувати його рух. Бандера визнавав, що інтереси ОУН(б) збігалися з німецькими, але не згадав, що 1941р. Стецько надсилав листи лідерам фашистських держав, а ОУН(б) у цей час розраховувала, що її держава стане частиною «Нової Європи». У його апологетичному наративі не згадувався той факт, що 1941р. програма українських націоналістів з багатьох важливих питань дуже нагадувала програму нацистів: зокрема, обидві сторони були зацікавлені у знищенні українських євреїв (вони вважали їх комуністами, паразитами і чужинецькою расою)[1697]. У тій же брошурі Бандера закликав українських повстанців і далі вести боротьбу, а пересічних українців — жертвувати своїм життям: «На всіх відтинках національної боротьби, в усіх її формах українська нація поклала гекатомби жертв, найкращих своїх дітей. Але не даремно. Вони [принесені в жертву українці] досі змогли оборонити дух української нації…»[1698] Він закликав людей боротися і вмирати — попри те що ОУН-УПА були набагато слабкішими від свого супротивника та, вочевидь, і не могли перемогти СРСР (бо мали, як мінімум, проблеми зі зброєю, спорядженням, санітарним забезпеченням та ін.). Це вказує на те, що Провідник не цінував людського життя і вважав жителів Україні засобом для досягнення своєї священної мети.

У повоєнний час до поняття «демократія» Бандера ставився двояко. З одного боку, він стверджував, що демократія була зрадою українського націоналізму. Коли представники групи Лебедя, ОУН(з) і ЗПУГВР заявляли про те, що вони дотримуються демократичних принципів, це настільки обурювало Бандеру, що він називав їх комуністами або більшовиками. Демократичні погляди для нього були «виявом суспільно-політичного примітивізму й егоїзму кліки»[1699], зрадою священних революційних і націоналістичних ідеалів. Демократія, у розумінні Бандери, стирає межі між комунізмом і націоналізмом, і тому він вважав її провокацією більшовиків. З другого боку, він почувався скривдженим, якщо хтось іззовні організації називав 34 ОУН недемократичними. Згодом він підкреслював, що тільки «супротивники українського національного руху» роблять закиди 34 ОУН у недемократичності, тоталітаризмі або фашизмі[1700].

Зрозуміло, що Бандера не вбачав нічого поганого у тому, що діяльність ОУН та УПА мала ультранаціоналістичний і кримінальний характер. Він вважав, що тільки такий рух може ефективно боротися проти СРСР (людей, які вимагали «демократизації» ОУН і УПА, він оголошував зрадниками і комуністами)[1701]. У тому ж дусі Бандера протестував проти «міжнародного бойкоту» Іспанії та Франко. Він стверджував, що докоряти Франко — жест більшовизму, а не демократії. Словом, у Бандери ніколи не було проблем з визнанням тоталітарного характеру СРСР, але йому було вкрай важко критикувати такі держави, як-от фашистська Італія, нацистська Німеччина або франкістська Іспанія. Для Бандери фашизм і крайній правий авторитаризм були законними державними системами, які переважали демократію у тому, що вони були більше дистанційовані від комунізму, ніж демократія. Нацистська Німеччина була злом не тому, що вона знищила європейське єврейство і мільйони інших мирних мешканців, а тому, що була імперіалістичною і не дозволила ОУН(б) створити українську державу[1702].

Не меншим злом, ніж комунізм чи демократія, Бандера вважав матеріалізм, «витвір цілком іншого, чужого духу». За словами