Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Ну то вони там довго чекатимуть. У нього своя пригода, і він пам’ятає вельми чітко, як Надін поклала його руку на своє біле волосся і мовила: «Уже пізно, Гарольде». Які в неї тоді очі були — як у покійниці.

— Ну, гаразд, — прошепотів Гарольд. — Прорвемося.

Навколо нього і над ним темний вересневий вітер вибивав дріб гілками дерев.

——

Приблизно чотирнадцять годин по тому збори Комітету Вільної зони було відкрито у вітальні дому, де мешкали Ральф Брентнер і Нік Андрос. Стю сидів у кріслі, стукаючи по столу своєю пивною бляшанкою.

— Добре, шановні, краще ми зараз почнемо.

Ґлен сидів разом із Ларрі на заокругленні каміна спинами до маленького вогню, що його там розпалив Ральф. Нік, Сьюзен Стерн і сам Ральф сиділи на дивані. Нік тримав у руках незмінну ручку і блокнот.

У дверях стояв Бред Кічнер із бляшанкою «Курсу» в руці й розмовляв з Елом Банделлом, який мішав собі скотч із содовою. Джордж Річардсон і Чед Норріс сиділи перед великим вікном і дивилися на захід сонця над хмарочосами.

Френні примостилася, зручно спершись спиною на ту саму шафу, в яку Надін заклала бомбу. Вона тримала колінами торбу, в якій лежав записник Гарольда.

— Тихо, я всіх закликаю до порядку! — крикнув Стю, стукаючи голосніше. — Магнітофон працює, лисику?

— Працює, — відгукнувся Ґлен. — Та й пелька в тебе, бачу, непогано працює, Східний Техасе.

— Та от горло промочив — і порядок, — посміхнувся Стю. Подивився на дванадцятьох людей, розсіяних величезною вітальнею-їдальнею. — Добре… справ у нас зараз до біди, але спочатку я б хотів подякувати Ральфові за дах над головою, випивку і печиво…

А в нього вже все легко виходить, подумала Френні. Вона спробувала оцінити, наскільки Стю змінився, відколи зустрів її й Гарольда, — і не могла. Близьку людину завжди оцінюєш занадто суб’єктивно, подумала вона. Але точно знала, що тоді, коли вперше його зустріла, Стю думка про головування на засіданні з ледь не дюжини людей страшенно здивувала б, а коли б йому хтось сказав, що він вестиме й збори Вільної зони на понад тисячу людей, — він би від подиву просто до неба підскочив. Зараз вона бачила Стю таким, яким би він ніколи не став без епідемії.

«Вона тебе звільнила, мій хороший, — подумала вона. — Мені до сліз шкода інших, але все одно я так тобою пишаюсь і так тебе люблю!»

Вона трохи посунулась і зручніше прихилилася до дверей шафи.

— Спочатку слово мають наші гості, — сказав Стю, — а потім буде закрите засідання. Є заперечення?

Не було.

— Добре, — сказав Стю. — Даю слово Бредові Кічнеру і вас усіх прошу слухати уважно — бо саме він дасть вам лід для віскі десь за три дні!

Від цих слів усі радісно зааплодували. Сильно червоніючи, посмикуючи краватку, Бред вийшов на середину кімнати. При цьому ледь не перечепився через ослінчик.

— Я. Дуже. Радий. Бути. Тут, — тремтячим, монотонним голосом почав Бред. Вигляд у нього, щоправда, був такий, що деінде він був би щасливіший — навіть коли б на Південному полюсі звертався до пінгвінів. — Е-е… — він замовк, подивився в папірець, а тоді лице його проясніло. — Електроенергія! — вигукнув він голосом людини, яка зробила велике відкриття. — Електрику майже ввімкнули. От.

Він ще пошурхотів папірцями і продовжив.

— Ми вчора запустили два генератори, і, як вам відомо, один з них перевантажився і гавкнувся. Так би мовити. Тобто він переважив… перевантажився, одне слово. Ну… ви розумієте, про що я.

У залі почулося хихотіння, від чого Бред, здається, став почуватися більш невимушено.

— Це сталося тому, що коли почалася епідемія, люди багато що полишали ввімкненим, а решту генераторів, які б могли взяти на себе надмір навантаження, ми ще не вмикали. Ми можемо усунути ризик перевантаження, якщо повмикаємо решту генераторів, — три-чотири його витримають, — але це не усуне ризику пожежі. То нам треба повимикати все, що можемо. Електроплити, ковдри з підігрівом, усяке таке. Власне, я думав про щось таке: найшвидше це зробити так — зайти в кожен будинок, де ніхто не живе, і просто викрутити пробки чи смикнути головний вимикач. Розумієте? І зараз, коли ми вже готові все вмикати, гадаю, слід ужити елементарних протипожежних заходів. Я дозволив собі навідатися на пожежню в східному Боулдері і…

Вогонь затишно потріскував. «Усе буде добре, — думала Френ. — Гарольд і Надін зникли без попередження, і це, мабуть, найкраще. Це розв’язує проблему, і Стю тепер у безпеці. Бідолашний Гарольде, мені тебе було шкода, а врешті я відчуваю вже більше страху, ніж співчуття. Співчуття теж лишається, і я боюся за тебе, але рада, що твій будинок стоїть порожній, а вас із Надін там нема. Рада, що ви дали нам спокій».

——

Гарольд сидів на обписаному графіті столику для пікніка, мов картинка з якогось божевільного посібника із дзену. Сидів, схрестивши ноги. Очі в нього були спрямовані вдалину, споглядально-відсутні. Він пішов у це холодне, чуже місце, куди Надін не могла піти, боялась. У його руках була одна з двох рацій — друга лишилася в тій самій коробці з-під взуття. Гори розкинулися карколомними урвищами й видолинками, зарослими ялинами. У кількох милях на схід — може, десятьох, може, сорока[126] — земля вирівнювалась у прерії Середнього Заходу і розгорталася за туманно-синій обрій. Ту частину світу вже оповила ніч. Там сонце щойно сховалося за гори, лишивши позолоту, що поступово сходитиме, обсипатиметься.

— Коли? — спитала Надін. Вона була вся на нервах, і їй дуже хотілося в туалет.

— Та скоро вже, — відказав Гарольд. Його вишкір перейшов у спокійну усмішку. Що означає такий вираз, вона не могла одразу зрозуміти, бо ніколи раніше на бачила його на обличчі Гарольда. За кілька хвилин зрозуміла. Гарольд був щасливий.

——

Комітет проголосував 7 проти 0 за те, щоб уповноважити Бреда зібрати двадцятьох людей у Загін вимикачів. Ральф Брентнер погодився наповнити дві старі пожежні машини з пожежного депо водою з Боулдерського водосховища і тримати їх напоготові, коли Бред дасть струм.

Далі говорив Чед Норріс. Говорив тихо, засунувши руки в кишені цупких робочих штанів; доповів про те, що Поховальний комітет зробив за останні три тижні. Повідомив, що поховано неймовірні