Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Це або удача, або благословення, — сказав він. — Масовий вихід — не знаю, як по-іншому це назвати — зробив за нас більшу частину роботи. В іншому місті таких розмірів ця справа тривала б рік. Ми сподіваємося поховати ще двадцять тисяч жертв епідемії до 1 жовтня і після того ще довгий час вряди-годи натикатимемося на окремих жертв, але я хочу, щоб ви знали: робота робиться, і я не вважаю, що є підстави дуже хвилюватися за хвороби, які можуть поширюватися від тіл непохованих мерців.

Френ пересунулася, щоб мати змогу побачити останні промені сонця. Золото, що обрамлювало вершини, уже ставало менш видовищного лимонного кольору. І тут на неї накотила несподівана, хвороблива ностальгія.

Була за п’ять восьма.

——

Якщо вона не відійде в кущі, то намочить штани. Вона обійшла найближчий чагарник і присіла там. Коли повернулася, Гарольд і далі сидів на столі з рацією, яку звільна тримав у руці. Він уже витяг антену.

— Гарольде, — сказала вона, — вже темніє. Уже восьма минула.

Він байдуже поглянув на неї.

— Вони там півночі просидять, будуть одне одного по спині плескати. Коли прийде пора, я ввімкну. Не хвилюйся.

— Коли?

Гарольд широко, порожньо посміхнувся.

— Щойно стемніє.

——

Френ стримала позіхання, коли Ел Банделл упевнено став біля Стю. Сидіти вони будуть допізна, і їй раптом захотілось опинитися вдома, в квартирі, сам-на-сам із ним. Це була не втома, навіть і не зовсім ностальгія. Раптом вона відчула, що зовсім не бажає бути в цьому будинку. Причин у цього відчуття не було, але воно було сильне. Їй хотілося вийти. Власне, і щоб вони всі вийшли. «Я просто цього вечора розгубила щасливі думки», — сказала вона собі. Типовий перепад настрою, як у вагітних буває, і все.

— Юридичний комітет минулого тижня збирався п’ять разів, — казав Ел, — і я постараюся говорити якомога коротше. Ми вирішили, що наша система працюватиме на зразок трибуналу. Учасників засідання обиратимемо, кидаючи жереб, як у давнину вирішували, кому йти в армію…

— Фу-у-у! — загула Сьюзен, почувся дружній сміх.

Ел усміхнувся.

— Але, маю додати, служба в такому трибуналі буде значно приємніша за військову. Трибунал складатиметься з трьох дорослих (від вісімнадцяти років) і діятиме шість місяців. Імена діставатимуть із великого барабану, куди буде покладено імена всіх дорослих у Боулдері.

Ларрі підняв руку.

— А можна буде усунутися?

Дещо спохмурнівши від того, що його перебили, Ел промовив.

— Саме про це я зараз і скажу. Треба, щоб…

Френ засовалася на місці, Сью Стерн підморгнула їй. Френ не відповіла. Їй було страшно — то був її власний безпідставний страх, якщо таке можливе. Звідки може бути це задушливе, клаустрофобічне відчуття? Вона знала, що на безпідставні відчуття не треба зважати… принаймні в старому світі. А як же транс Тома Каллена? Чи Лео Роквей?

Раптом до горла піднявся крик: «Хай усі вийдуть! Хай вийдуть!»

Але це було таке божевілля. Вона знову посовалася туди-сюди й нічого не сказала.

— …коротка заява від того, хто бажає усунутись, але я не думаю…

— Хтось іде, — раптом сказала Френ, зірвавшись на ноги.

Запала тиша. Усі почули гудіння мотоциклів на Бейзлайн — вони мчали швидко. Сигналили. І раптово на Френні накотилася паніка.

— Слухайте, — сказала вона, — всі!

Усі здивовані, стурбовані, подивилися на неї.

— Френні, ти не… — Стю пішов у її бік.

Вона ковтнула. На грудях неначе лежав важкий тягар, не давав дихати.

— Ми маємо вийти звідси. Зараз.

——

Була восьма двадцять п’ять. У небі згасли останні промені. Настав час. Гарольд трохи випростався й підніс рацію до рота. Великий палець вільно лежав на кнопці «передавати». Він її натисне і підірве їх на фіг, сказавши…

— Що це?

Надін узяла його за плече, відволікла, кудись показала. Удалині на Бейзлайн колихалася вервечка вогнів. У великій тиші до них навіть долинав гуркіт багатьох мотоциклетних моторів. Гарольд відчув легку тривогу і відмахнувся від неї.

— Дай мені спокій, — сказав він. — Час уже.

Вона прибрала руку з його плеча. Її лице було білою плямою в темряві.

Гарольд натис на «передавати».

——

Вона так і не зрозуміла, чому вони пішли — через її слова чи через мотоцикли. Але вони недостатньо швидко рухалися. Це вона назавжди запам’ятає — вони недостатньо швидко рухалися.

Стю першим опинився біля дверей — від мотоциклів розходився страшний гуркіт, переходячи в луну.

Вони переїхали через міст над висохлим руслом нижче від будинку Ральфа, фари їхні горіли. Рука Стю інстинктивно потяглася до зброї. Відчинилися двері, і він озирнувся, подумавши, що то Френні. Але це був Ларрі.

— Що там, Стю?

— Не знаю. Але краще їх видворити звідси.

Тут мотоцикли порівнялися з їхнім будинком, і Стю трохи розслабився. Він побачив Діка Воллмена, юного Ґерінджера, Тедді Вейзака, упізнав і інших. Тепер він дозволив собі визнати, чого вони боялися найдужче: що за мотоциклами й фарами йтимуть воїни Флеґґа, що почнеться війна.

— Діку, — сказав Стю. — Якого хріна?

— Матінка Ебіґейл! — Дік перекрикував мотор. Двір наповнювали нові й нові мотоцикли, а члени Комітету юрбою вийшли з дому. Утворився карнавал, де гойдалися фари, каруселями ходили тіні.

— Що? — вигукнув Ларрі. За ним і Стю вибігли Ґлен, Ральф і Чед Норріс, штовхаючи їх вниз із ґанку.

— Вона повернулася! — ревів Дік, перекрикуючи мотоцикли. — О, і вона в жахливому стані! Потрібен лікар… Христе-Боже, чудо потрібне!

Джордж Річардсон проштовхався до них.

— Стара жінка? Де?

— Сідай, Док! — крикнув Дік. — Не питай! Просто сідай, ради всього святого, швидко!

Річардсон сів за спину Діка Воллмена. Дік круто розвернувся і став обережно виїжджати, обминаючи мотоцикли.

Стю і Ларрі зустрілися поглядами. Ларрі був такий самий вражений, як і Стю… але над головою Стю збиралася хмара, і раптом його охопило моторошне відчуття приреченості.

——

— Ніку, ходімо! Ходімо! — кричала Френ, хапаючи його за плече. Нік стояв посеред вітальні із завмерлим, нерухомими лицем.

Він не міг говорити, але раптом зрозумів. Зрозумів. Розуміння прийшло нізвідки. З якогось іншого світу.

Щось у шафі.

Він сильно штовхнув Френні.

— Ніку!

«ІДИ!» — замахав він на неї руками.

Вона пішла. Він розвернувся до шафи, відчинив дверцята і став шалено ритися в речах, молячи Бога, щоб не спізнитися.

——

Раптом Френні опинилася біля Стю, бліда, з великими очима. Вона вчепилася в нього.

— Стю… Нік ще там… там… там…

— Френні, ти про що?

— Смерть! — закричала вона на нього. — Я говорю про смерть, а НІК ДОСІ ТАМ!

——

Він