Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Нічого, якось та буде, — відказав той. — На все своя пора.

— Але ж це тільки через мене! Тато запаколив мені ділянку нижче Знахідки. Я віддаю її вам.

Смок похитав головою.

— Куций! — вдалася дівчина до другого.

Цей також похитав головою й нараз гучно зареготав. Сміявся він довго — то пирскав, то іржав на всю горлянку.

— Це не істерика, — пояснив Куций. — Іноді мені буває страх як весело.

Його погляд упав на миску з промитим золотом. Він пхнув її ногою й розсипав золоті піщинки по снігу.

— Воно не наше, — провадив далі він. — Воно належить тому недотепі, що я його вчора нагнав на п'ятсот футів! Чотириста дев'яносто йому ж таки й припали. Ходімо, Смоку! Вертаймо в Доусон. А втім, як маєш охоту стерти мене з землі, я й пальцем не кивну проти.

КУЦИЙ СНИТЬ

І

— Дивно, чом ти ніколи не граєш, — зауважив Куций Смокові, коли вони вдвох сиділи в «Оленячому Розі». — Невже тобі не кортить?

— Воно-то кортить, — відповів той. — Та обрахунок не на мою руч показує. А мені треба, щоб напевно.

У просторій залі бару повискувала рулетка і клацали кості — десятки гравців у хутрах та мокасинах спитували свого щастя. Смок показав на них усіх рукою.

— Поглянь, — мовив він. — Навіть найпростіша математика свідчить, що сьогодні вони більше програють. Чимало з них уже програли.

— Ти добре розумієшся на обрахунках, — шанобливо промурмотів Куций. — І загалом маєш слушність. Але є ще й факти. І буває так, що таланить. Тоді вже кожен недотепа може виграти. Я це певне знаю, бо й сам грав і не раз бачив, як інші загрібали банк. Треба лише виждати свій талан, а тоді вже грати напропале.

— Як на тебе, то воно так просто, — сказав Смок. — Дивно тільки, чому люди програють.

— Бачиш, лихо в тому, — пояснив Куций, — що гравці здебільша не тямлять, коли їм таланить. Кажу це, бо я й сам часом шився в дурні. Але ж і переконатись можна, лише спробувавши на практиці.

Смок похитав головою.

— Це теж розрахунок. Гравці здебільша помиляються у своїх сподіванках.

— Та невже в тебе не буває ніколи такої сверблячки, коли, здається, досить лише поставити карту, як одразу й виграєш?

Смок засміявся.

— Надто багато шансів проти мене. Але от зараз я поставлю долара на карту, й побачимо, чи перепаде бодай на чарку.

Він уже рушив до столу, коли Куций перепинив його за руку..

— Зачекай-но. Я певний, що сьогодні тобі поталанить. Постав ліпше цього долара на рулетку.

Вони обидва підійшли до столу з рулеткою біля буфету.

— Тільки зажди, поки я дам знак, — порадив Куций.

— На якого номера? — запитав Смок.

— Сам вибирай. Але не починай без мене.

— Хіба, ти гадаєш, у мене рівні шанси саме за цим столом? — сказав Смок.

— У тебе вони такі самі, як і в будь-кого.

— Але їх менше, ніж у банківника.

— Стеж лишень за грою, — керував Куций. — А тепер став!

Круп'є саме запустив кульку з слонової кістки по гладенькому обідку колеса. Смок, що сидів у кінці столу трохи нижче, через плече іншого гравця кинув навмання свого долара. Монета покотилася по зеленому сукні й зупинилася проти номера 34.

Кулька також спинилася, і круп'є оголосив: «Виграв тридцять четвертий». Він згріб зі столу гроші, й поруч Смокової монети виріс стос із тридцяти п'яти доларів. Смок забрав гроші, а Куций поплескав його по плечі.

— Оце й є талан, Смоку! Як я відчув його, не збагну. Я просто знав, що ти виграєш. Якби твій долар упав на який інший номер, ти все одно б виграв. Ото коли вже талан завітає до тебе, то ти не можеш не виграти.

— А якби випав подвійний нуль? — спитав Смок, коли вони простували до буфету.

— Тоді й твій долар спинився б навпроти подвійного нуля, — запевнив Куций. — Аякже. Талан є талан. Ось вернімося до столу. Мені сьогодні щастить: я дав тобі виграти, а тепер хочу й сам.

— У тебе є якась система? — зацікавився Смок десь по десятій хвилині, коли його приятель програв уже сотню доларів.

Той сердито крутнув головою, розкладаючи марки на 3, 11 та 17, а дріб'язок витрушуючи «на зелене».

— До біса тих недотеп, що грають за якоюсь там системою, — заявив Куций, коли банківник загріб його биті ставки.

Спершу байдужий до гри, Смок поволі зацікавився нею і почав ретельно стежити за кожним обертом кульки, за ставками та виграшами. Сам він більше не грав, а задовольнявся самим спостереженням. Куций насилу одірвав його від столу, коли вирішив, що досить уже напрогравався.

Банківник повернув Куцому торбинку з золотом, що той давав йому в заставу, і тицьнув ще папірець із написом «Одважити 350». Куций одніс її до вагаря в протилежному кутку кімнати, і торбинка його полегшала на триста п'ятдесят доларів, пересипаних у господареву скриню.

— Твій талан тільки потвердив слушність моїх обрахунків, — осміхнувся Смок.

— Таж треба було пограти, щоб у цьому переконатись, — огризнувся Куций. — Щоправда, я трохи переграв — кортіло-бо довести тобі, що талан все-таки існує.

— Нічого, Куций, — сказав Смок. — Ось я зате намацав талан.

Очі Куцому заблищали, і він аж скрикнув:

— Невже? То чом же ти не граєш?

— Ні, це талан зовсім інший. Незабаром я вироблю таку систему, що загрібатиму геть усі виграші за цим столом.

— Систему! — скривився Куций, жалісливо зиркнувши на приятеля. — Послухай лиш мене та покинь ці всякі системи. Через них тільки програші. Ніякого талану в системах немає.

— Тим-то вони мені й до вподоби, — відповів Смок. — Система — це обрахунок. Якщо система правильна, — ніколи не програєш, це запевне. А талан зрадливий.

— Бачив я доволі тих систем, і всі вони зрадливі, ніхто ніколи за ними не виграє. — Куций трохи помовчав і зітхнув. — Слухай-бо, Смоку, коли ти вже звихнувся на системах, то краще тобі забратися звідси… Та й пора вже нам знов у дорогу.

II

Кілька тижнів приятелі просперечалися. Смок збавляв час біля столу в «Оленячому Розі», стежачи за рулеткою, а Куций наполягав, щоб вирушити в дорогу. Коли ж доусонці загомоніли про похід за двісті миль Юконом униз, Смок рішуче відмовився.

— Я не йду, Куций, — заявив він. — Ця подорож поглине мені десять днів, а за цей час я сподіваюся довести до ладу свою систему. Я майже певно вже й тепер міг би вигравати, то з якої речі мені пертися в далечінь?

— Та