Читати книгу - "Quo vadis"

Хілон сповз із мула і, кивнувши підліткові, що йшов збоку, сказав йому:

– Я служитель Христа і єпископ. Потримай нам мулів, і дістанеш моє благословення та відпущення гріхів.

Потім, не очікуючи відповіді, всунув йому в руку повіддя і приєднався разом із Вініцієм до натовпу, що рухався.

Незабаром увійшли до підземелля й посувалися далі при слабкому світлі ліхтариків темним коридором, аж поки прийшли до широкої печери, з якої, очевидно, ще недавно вибирали камінь, бо на стінах виднілися свіжі його злами.

Було там видніше, ніж у коридорі, бо, окрім світильників і ліхтариків, у печері горіли смолоскипи. При їх світлі розгледів Вініцій цілий уклінний натовп із руками, простягненими догори. Ні Лігії, ні апостола Петра, ні Ліна він тут не бачив, натомість оточували його обличчя урочисті й схвильовані. На деяких він бачив очікування, тривогу, сподівання. Миготливе світло відбивалося в білках їхніх підведених очей, піт струмував по блідих як крейда лобах; одні співали пісень, інші гарячково повторювали ім'я Христа, деякі били себе в груди. По всіх було видно: щохвилини очікують чогось надзвичайного.

Та ось співи змовкли, і над натовпом, у ніші, утвореній на місці відбитої брили, з'явився знайомий Вініцію Крисп, із обличчям ніби напівпритомним, блідим, фанатичним і суворим. Очі звернулися до нього, мовби в очікуванні слів розради та сподівання, він же, перехрестивши всіх, заговорив поспіхом, ледве не зриваючись на крик:

– Кайтеся у гріхах ваших, бо настав час. Ось на місто лиходійств і розпусти, ось на новий Вавилон спустив Господь огонь нищівний. Настав час суду, гніву та загибелі… Господь передрік пришестя своє, і скоро ви побачите його! Але прийде вже не в образі агнця, який віддав свою кров за гріхи ваші, але як грізний судія, що в справедливості своїй скине в безодню грішників і невіруючих… Горе світові й горе грішникам, бо не буде вже для них милосердя… Бачу тебе, Ісусе! Зірки спадають на землю дощем, сонце меркне, земля розверзає безодні свої, і мертві повстають, а ти грядеш серед звуків трубних і сонмів ангельських, серед громів і блискавок. Бачу й чую тебе, о Ісусе!

Тут замовк і, підвівши обличчя, здавалося, почав углядатися в щось далеке і страшне. В цю мить у підземеллі почувся глухий гуркіт грому – один, другий і десятий. Це в палаючому місті падали цілі вулиці згорілих будинків. Але більшість християн визнало цей гуркіт за очевидну ознаку, що грізний час настає, бо віра в близькість другого пришестя Христа і в кінець світу була й так між ними розповсюджена, тепер же зміцнила її пожежа міста. Тому страх Господній охопив натовп. Численні голоси почали повторювати: «Судний день!.. Гряде!» Деякі затуляли руками обличчя в переконанні, що зараз трісне земля в основах своїх і з надр її вийдуть нелюди пекельні, щоб терзати грішників. Одні благали: «Ісусе, змилуйся! Рятівнику наш, будь милосердним!..» – другі голосно каялися в гріхах, треті кидались одне до одного в обійми, щоб фатальної миті відчувати поряд близькі серця.

Але були й такі, чиї лиця, ніби на вершині блаженства, сповнені неземних усміхів, не виявляли тривоги. В кількох місцях розляглися голоси: це люди в релігійному екстазі почали викрикувати незрозумілі слова невідомими мовами. Хтось із темного кутка печери заволав: «Пробудись, хто спить!» Над усім панував голос Криспа: «Пильнуйте! Пильнуйте!»

Часом, одначе, наставала тиша, мовби всі, затамувавши подих, очікували того, що станеться. І тоді чути було далекий гуркіт від падіння зруйнованих вогнем кварталів, після якого знову звучали стогони, молитви, вигуки й заклики: «Рятівнику, змилуйся!» Іноді Крисп голосно промовляв: «Зречіться благ земних, бо скоро не буде у вас землі під ногами! Зречіться земної любові, бо Господь знищить тих, які дужче, ніж його, люблять жінок і дітей. Горе тому, хто полюбив творіння дужче, ніж творця! Горе багатим! Горе лихварям! Горе розпусникам! Горе чоловікові, жінці й дітям!..»

Зненацька сильніший од попередніх гуркіт струсонув каменоломню. Всі впали на землю, простягнувши руки хрестом, аби таким чином захиститися від злих духів. Настала тиша, в якій чути було тільки прискорене дихання та переляканий шепіт: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» – і де-не-де плач дітей. І зразу ж понад лежачою черню чийсь спокійний голос мовив:

– Мир вам!

Це був голос апостола Павла, який щойно ввійшов до печери. Від звуків його слів страх миттю розвіявся, як минає страх у стада, коли з'являється пастух. Люди попідводилися з землі, хто був ближче, тулилися до його колін, мовби шукаючи в нього захисту, він же простяг над ними руки й заговорив:

– Чому тривожитесь у серцях ваших? Кому з вас відомо, що його може спіткати, поки не настав його час? Господь покарав огнем Вавилон, але над вами, хто омитий хрещенням і чиї гріхи спокутувані кров'ю агнця, буде милосердя його, й помрете з іменем його на вустах ваших. Мир вам!

Після грізних, немилосердних слів Криспа слова Петра були бальзамом для присутніх. Замість страху Господнього душами оволоділа милість Божа. Люди ці знайшли такого Христа, якого полюбили з оповідей апостольських, – тож не судію невблаганного, а лагідного, терплячого агнця, милосердя якого у сто разів переважало злобу людську. Відчуття полегшення огорнуло все зібрання, та сподівання в поєднанні з вдячністю апостолові переповнили серця. Голоси з різних кутків озвалися: «Ми вівці твої, паси нас!» Які були поближче, мовили: «Не покидай нас у лиху годину!» І припадали до його колін, а Вініцій, бачачи це, підійшов до апостола, схопив край його плаща і, схиливши голову, сказав:

– Порятуй мене, святий старче! Я шукав її в диму пожежі й у натовпі людському, та ніде не міг знайти, але вірю, що ти можеш повернути її мені.

– Сподівайся, – мовив, – і йди за мною.

Розділ XLVI

Місто все ще горіло. Великий Цирк лежав у руїнах, далі в кварталах, які загорілися першими, цілі вулиці й завулки лежали в руїнах. Коли падав будинок, стовпи вогню здіймалися до самого неба. Вітер перемінився й віяв тепер із страшенною силою з боку моря, несучи на Целій, на Есквілін і на Вімінал хвилі вогню, головешок та жарин. Подумали вже, одначе, і про порятунок. За наказом Тигелліна, що позавчора прибув із Анція, заходилися зносити будинки на Есквіліні, щоб вогонь, потрапивши на порожнє місце, згас сам по собі. Була це все-таки жалюгідна спроба, вжита для порятунку решти міста, бо про врятування того, що горіло, нічого було й думати. Належало при цьому подбати