Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Так, добре! Відходимо поволі, не поспішаємо! – гукав Іван, знаходячись в ар'єргарді свого відступаючого загону. – Вони не повинні передчасно нанюхати пастку!

Усе ж, коли ворожа кіннота наблизилася на півтори сотні сажнів, козаки припинили повільний відступ і щодуху погнали коней на річкову кригу, немов піддаючись паніці при близькому спогляданні потужного кулака польської гусарії і широко розкинутих крил драгунії, котра готова була ось-ось обійняти козаків з обох флангів і розпочати знищення цієї купки безумців на чолі з їх недоумкуватим полковником. Але коли козаки побігли, Лянцкоронський був збитий з пантелику. Такого кроку воєвода від них не очікував, він, знаючи відчайдушну козацьку вдачу, сподівався хоч на малий, але опір.

– Чорти б їх побили! – кривився пан Станіслав у презирливій посмішці. – Для війни з цим натовпом не потрібно було їхати мені, цілком вистачило б прислати мою малжонку. Вона ще минулої зими вивчилась досить вправно полювати на зайців!

Проте за мить, помітивши, що козаки поспішають до монастиря на протилежному боці річки, він покинув поблажливо-жартівливий тон:

– Негайно наздогнати тих мерзотників! Я не дам їм змоги заховатися за мурами кляштору, нехай приймуть бій і загинуть!

Тієї ж миті польський півмісяць розпався, і драгунія, переводячи коней на галоп, щодуху погналася за козаками, намагаючись нав'язати їм бій до того, як ті досягнуть монастирської брами. Прискорили алюр і гусарські частини, тож скоро польська армія, поділена на три частини, стала схожою на трьох хортів, котрі гнали широкою білою стрічкою замерзлої ріки свою дичину.

– Не втечуть! – зловтішно потирав руки Лянцкоронський, помітивши, як стрімко наближаються до козаків легко озброєні драгуни.

Але несподівано щось перемінилося в картині переможного переслідування переляканого ворога. Спочатку Станіслав Лянцкоронський навіть не збагнув переміни, усією душею бажаючи опинитися якомога ближче до козаків, але врешті почав приходити до тями і був настільки оглушений несподіванкою, що зупинив коня так стрімко, аж той із жалібним іржанням здійнявся дибки. До нього раптом дійшло, що розпачливі крики обабіч нього і плюскіт води – не що інше, як з диявольською хитрістю споруджена пастка, у яку він залетів, легковажно піддавшись азарту здобуття легкої перемоги. Майже переляканим поглядом дивився пан Станіслав, як присипаний товстим шаром снігу лід під ногами в його вершників зникає десь у глибині, а сива вода, що проступила на місці зрадливої тверді, десятками ковтає його переляканих до смерті жовнірів. Як вони, хапаючись за гриви коней і одяг товаришів по нещастю, несамовито борсаються в марних спробах порятунку і зникають у глибині, неспроможні витримати вагу обладунків і намоклого одягу, котрі тягли їх назустріч смерті в холодних глибинах. Лемент був настільки оглушливим, що Лянцкоронський навіть розгубився, і прийшов до тями, лише коли його хтось почав торсити за рукав жупана. Воєвода повернувся повільно, немов у напівсні, й зустрів сталевий погляд сивовусого хорунжого однієї з гусарських хоругв.

– Вони повернули! Вони пройшли поміж ополонками за встановленими раніше віхами і тепер повертаються, щоб довершити те, що не змогла зробити вода! Не стовбич, немов ідол, давай наказ відходити!

І лише тепер Лянцкоронський помітив, як на його жовнірів, які більше приділяли уваги кризі під ногами, аніж ворожій атаці, летять сотні кальницького полку з оголеними шаблями в руках і списами напереваги. Попереду, виблискуючи коштовним кільчастим панцирем і срібною місюркою, на гарячому вороному коні мчав сам полковник Богун, і його шабля, схожа на блискавку, ось-ось готова була впасти на голову найближчого з польських жовнірів. А ще побачив брацлавський воєвода, як у тилу в козаків широко розчинена брама монастиря випускає все нові й нові сотні козацького війська.

– Відступаємо, жовніри! Зрада! Зрада! – заверещав Лянцкоронський, повертаючи коня. Навкруг нього миттєво зійшлися, відтіснюючи літнього гусарського хорунжого, особисті охоронці гетьмана. А в їхні нерівні ряди з голосним дзвоном уже вдаряли передові шеренги Погребищенської сотні…

До пізньої ночі продовжувалась різня, на котру перетворилося переслідування дезорганізованих частин війська Станіслава Лянцкоронського, і лише темрява допомогла його жалюгідним залишкам приєднатись до основних сил польської армії, очолюваної Мартином Конєцпольським. Самого Лянцкоронського, досить сильно побитого і промоклого наскрізь, знайшли послані гетьманом Калиновським герольди неподалік однієї з ополонок, де він, закопавшись в купу мертвих тіл, конав від холоду і тремтячими вустами вигукував молитви.

Коли стало настільки темно, що козаки ризикували пошкодити коней у засніженому підліску, яким гнали лядських недобитків, Богун наказав дати гасло збиратися під полкову хоругву. Він старанно витер просяклою гусячим жиром ганчіркою закривавлене лезо шаблі і вкинув її в піхви.

– Михаиле! – гукнув до Нечипоренка.

– Тут, пане полковнику! – почув у відповідь.

– Пошли людей, нехай порахують убитих ляхів і знімуть з них зброю. У панів сотників збери відомості про наші втрати. З доповіддю прийдеш до монастиря. Я у Височана заночую.

– Слухаю! – бадьоро вимовив осавул.

VI

Чим далі Богун узнавав вихідця з Галичини Семена Височана, котрому не так давно сам запропонував посаду полкового обозного, тим більше впевнявся в тому, що зробив надзвичайно гарний вибір. А коли призначив його комендантом перетвореного на фортецю монастиря на правому березі Південного Бугу, взагалі не міг нахвалитися: Височан з притаманною йому енергією поставив справу захисту монастиря на такий рівень, що йому могли позаздрити й більш досвідчені знавці фортифікації й облог. І хоча мури монастиря, побудовані два сторіччя тому, не могли протистояти навальному вогню сучасної артилерії і були призначені для захисту ченців від нападу кримських та ногайських кочівників, за який-небудь тиждень Височан вирішив і цю проблему: на стінах підвісили безліч чималеньких плетених кошів із землею і пошитих з бичачих шкір мішків, у які насипали гречану полову, натовкли торішнього листя, ганчірок і ще бозна-якого непотребу.

– Звичайно, не зірчастий форт з бастіонами, – відповідав Височан на скептичні зауваження недовірливих, – але зменшить ефективність ворожої армати вдвоє. А якщо спритно будемо відстрілюватись і турбувати ляха бравурними вилазками, вважайте, втроє, так на моє бачення. Тож до дідька дурні ретиради, краще готуйтеся показати Калиновському козацьку звитягу.

Усе в монастирі, з тих пір відколи тут почав хазяйнувати Височан, було підкорене чіткому військовому порядку. Навіть ченці, котрі добровільно зголосилися стати поряд з козаками на оборону рідної обителі, слухали Височана так, ніби перед ними стояв принаймні єпископ. Гармати, які Богун наказав встановити на монастирських мурах, блищали начищеною міддю, коші з кулями стояли поблизу них, наче козаки у строю, рівно,