Читати книгу - "Твори. Том 1"

Мадлен сказала, пригладжуючи кінчиками пальців своє розпатлане на скронях волосся:

— Це зовсім по-дурному. Ми поводимось, як діти.

Але Дюруа цілував її руки з гарячковою хапливістю і відповів:

— Я тебе кохаю нестямно., моя маленька Мад!

До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом миготіли освітлені будиночки; вони мріяли, тішачись своєю близькістю, охоплені дедалі більшим бажанням інтимніших і вільніших обіймів.

Спинились вони в готелі. Вікна його були обернені на набережну. Нашвидкуруч повечерявши, лягли спати. Другого дня покоївка розбудила їх, тільки-но продзвонило восьму годину.

Коли вони випили по чашці чаю, що їм поставили на нічний столик, Дюруа глянув на дружину і раптом, у радісному пориві людини, яка тільки що знайшла справжній скарб, стиснув її в обіймах і прошепотів:

— Моя маленька Мад, я почуваю, що кохаю тебе дуже… дуже… дуже…

Вона всміхнулася своєю довірливою й задоволеною усмішкою і шепнула, теж цілуючи його:

— І я теж… мені здається…

Проте візит до батьків непокоїв Дюруа. Не раз уже він попереджав свою дружину, готував її. Він вирішив іще раз завести про це розмову.

— Зрозумій, що це селяни, справжні селяни, а не опереткові.

Вона засміялась:

— Та знаю, ти вже стільки казав мені про це! Ну, вставай і мені дай встати.

Він скочив з ліжка й став натягати шкарпетки:

— Там нам буде незручно, дуже незручно. В моїй кімнаті є одне тільки старе ліжко з сінником. Про волосяні матраци в Кантеле не мають уявлення.

Вона ніби зраділа:

— Тим краще! Це буде чудово… провести з тобою… безсонну ніч… і раптом почути півнів…

Вона надягла свій пеньюар, широкий пеньюар із білої фланелі, і Дюруа відразу ж пізнав його. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілу дюжину таких ранкових убрань. Хіба ж могла вона знищити свій гардероб і купити собі все нове? І все ж йому хотілося б, щоб її домашня одежа, її нічна білизна — одяг кохання — не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від дотиків Форестьє.

Він відійшов до вікна й закурив цигарку.

Вигляд порту, широкої річки, вкритої вітрильниками з легкими щоглами і присадкуватими пароплавами, що їх із грюкотом розвантажували на набережній лебідки, схвилював його, хоч він і не вперше бачив це. І він вигукнув:

— Хай йому чорт, як гарно!

Мадлен підбігла, поклала руки чоловікові на плечі і, довірливо пригорнувшись до нього, стояла, вражена й захоплена. Вона повторювала:

— Ах, яка краса, яка краса! Я й не знала, що на річці може бути так багато кораблів.

За годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому.

Відкритий фіакр, що віз їх, наскрізь проржавілий, брязкотів, мов старий казан.

Вони проїхали довгий, досить-таки поганенький бульвар, далі луг, де протікала річка, потім почали підніматись на гору.

Втомлена Мадлен задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа — так, наче вона лежала в теплій купелі світла та польового повітря.

Жорж розбудив її.

— Подивись, — сказав він.

Виїхавши на дві третини схилу, вони опинились в тому місці, куди возять усіх подорожніх, бо воно славиться своїм краєвидом.

Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де зміїлася, круто звиваючись, ясна вода річки. Було видно, як вона біжить здалеку, вкрита численними острівцями і вигинається коліном, перш ніж перетяти Руан. На правому березі розкинулось місто, оповите прозорим ранковим туманом, з дахами, що блищали під сонцем, з безліччю легеньких дзвіниць — шпилястих і присадкуватих, різьблених, немов велетенські іграшки — з чотирикутними та круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з каланчами, дзвіничками, — а над усім цим готичним лісом церковних верхівок зводилася дивовижна бронзова стріла собору — бридка, чудернацька й незгарбна — найвища у цілому світі.

Навпроти, на тому березі річки, височіли круглі й потовщені на кінцях тонкі димарі заводів у великому передмісті Сен-Север.

їх було більше, ніж їхніх сестер-дзвіниць, вони здіймали свої високі цегляні колони далеко в полях і дихали в синє небо чорним вугільним димом.

А над усіма димарями зводився, — мов Хеопсова піраміда, другий за височиною витвір поміж усіх витворів людської праці,— величезний паровий насос «Блискавки»; він був майже такий заввишки, як горда його сусідка — стріла собору. Король працьовитого й димущого заводського племені — і королева шпилястого гурту священних пам’яток…

Далеко за робітничою околицею простягався сосновий ліс, і Сена, пройшовши між старим та новим містом, бігла далі вздовж високого хвилястого берега, що густо поріс деревами і оголював де-не-де біле каміння свого кістяка; далі річка зникала на обрії, ще раз викресливши довгу, округлу дугу. По ній пливли судна на буксирі в пароплавів, здалеку вони здавалися малими, як мухи.

Пароплави пахкали густим димом. Острівці тяглися понад водою, — де поспіль, а де з чималими проміжками, — немов зеленкуваті намистинки.

Візник чекав, поки подорожні намилуються досхочу. Він знав із досвіду, скільки часу триває захоплення в екскурсантів різного гатунку.

Коли рушили далі, Дюруа раптом побачив за кілька сот метрів двох старих, що йшли назустріч, і скочив з екіпажа, гукаючи;

— Ось вони! Я впізнав їх!

Це були двоє селян, чоловік і жінка, що йшли похитуючись і часом штовхаючи одне одного плечима. Чоловік був невисокий, присадкуватий, з червоним обличчям, трохи череватий, ще бадьорий, незважаючи на вік, а жінка — висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тим часом як її чоловік розважався, випиваючи зі своїми клієнтами.

Мадлен теж зійшла з екіпажа і з тугою в серці, з несподіваним смутком дивилася на цих двох бідолах. Вони не впізнали свого сина в цьому гарному панові й ніколи не здогадалися б, що ця пишна пані в світлій сукні — їхня невістка.

Вони мовчки й швидко йшли назустріч довгожданому синові, не дивлячись на городян, слідом за якими їхав екіпаж.

Вони проминули їх. Жорж крикнув, сміючись;

— Добридень, татусю!

Вони враз спинилися, спантеличені, зачудовані до краю.

Стара отямилась перша й пробурмотіла, не сходячи з місця:

— Це ти, синочку?

Дюруа відповів:

— Авжеж, це я, матусю! — і, підійшовши, міцно поцілував її в обидві щоки. Потім він потерся щокою об щоку батька, що зняв