Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1918 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна у революційну добу. Рік 1918" автора Валерій Федорович Солдатенко. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 143
Перейти на сторінку:
маси не допускалися до здійснення влади на місцях в формі своїх клясових організацій. Трудові маси позбавлялися можливости в організованих клясових формах: вести боротьбу за той новий суспільний лад, "який не знав би ніякого гніту й визиску", як про це говорилося в "большевицькій" Деклярації Директорії.

Задача поспіти за розвитком революції, усвідомити її завдання і намітити правдиві шляхи до їх розвязання виявилась непосильною для Директорії й скінчилась невдало"[898].

***

26 грудня 1918 р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів. Її склад виявився таким: Голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ — В. Чеховський{28} (УСДРП); міністр внутрішніх справ — О. Мицюк (УПСР); міністр земельних справ — М. Шаповал (УПСР); міністр мистецтва — Д. Антонович (УСДРП); міністр морських справ — М. Білінський (УПСС); міністр народного здоров'я — Б. Матюшенко (УСДРП); міністр пошт і телеграфів — І. Штефан (УПСР); міністр продовольчих справ — Б. Мартос (УСДРП); міністр торгу й промисловості —С. Остапенко (УПСР); в. о. міністра військових справ — О. Осецький (УПСС); в. о. міністра народної освіти — П. Холодний (УПСФ); в. о. міністра юстиції — С. Шелухін (УПСФ); в. о. міністра фінансів — В. Мазуренко (УСДРП); в. о. міністра праці —Л. Михайлів (УСДРП); керуючий міністерством шляхів — П. Пилипчук (УПСС); керуючий управлінням культів при міністерстві народної освіти — І. Липа (УПСС); державний контролер — Л. Симонів (УПСС); заступник виконуючого обов'язки державного секретаря — І. Сніжко.

У складі цього кабінету за короткий час сталися деякі зміни. В. о. міністра народної освіти був призначений І. Огієнко (УПСФ), в. о. державного секретаря М. Корчинський (УПСФ), а міністром єврейських справ став А. Ревуцький («Поалей-Ціон»)[899].

Принципи формування уряду і його склад критично оцінювалися сучасниками. Зокрема, М. Шаповал з цього приводу зауважує: «Як видно в дечім прийшли нові люде: тих, що були в уряді Ц. Ради за німецької окупації не видно на відповідальних посадах. Вони не були і в УНСоюзі, тримались осторонь. Правда, М. Грушевський з своїми прихильниками ставили було питання на зборах київської організації нашої партії, щоб Директорія по повороті в Київ передала владу старій Ц. Раді, але за цією думкою стояла зникаюча меншість — сам Грушевський і його прихильники, яких було душ 7–8. Через таке рішення київських с-рів група Грушевського зайняла "опозиційне" становище і почала потроху пересовуватись з крайнього правого крила на ліве»[900].

Надзвичайно критично оцінювив уряд В. Чеховського П. Христюк. Він, як мовиться, не лишає каменя на камені від застосованих принципів формування й механізму функціонування кабінету, висловлює серйозні сумніви щодо потенційних можливостей переважної більшості міністрів, а відтак — і всієї виконавчої влади УНР. Замість того, щоб створити класовий робітничо-селянський уряд, Український Національний союз (на чолі з М. Шаповалом) і Директорія (на чолі з В. Винниченком) просто поділили (наближено-пропорційно) міністерські посади між представниками УСДРП, УПСР, УПСФ і УПСС, так що ліві та праві одержали майже однакову кількість місць.

Суто український склад кабінету (за винятком міністра єврейських справ) лише поглиблював прірву між українством і неукраїнськими елементами (особливо ж росіянами та поляками).

У Раді Народних Міністрів не дістали жодного місця дуже впливові на той час боротьбисти, а від есерів центральної течії ввійшли деякі особи, що були досить опосередковано пов'язані з партією й невідомо коли вступили до УПСР.

Голова Ради Народних Міністрів, хоч і сповідував ліві погляди, впливу на формування кабінету не мав, а був призначений до готового органу і, як наслідок, очолював уряд швидше технічно[901]. Він і сам це добре розумів. У своїх зізнаннях під час судового процесу над ЦК УПСР у 1921 р. В. Чеховський заявив: «Я можу сказати, що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоріянський. В міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я»[902].

Директорія вирішувала всі важливі питання без участі уряду. Як відомо, навіть про оголошення війни Радянській Росії В. Чеховський — голова уряду, міністр закордонних справ — дізнався лише з газет. Так само О. Назарук, в той час міністр преси й пропаганди, пише, що він про цю подію «довідався з преси»[903].

Рада Народних Міністрів, як переконливо доводить П. Христюк, зовсім не відповідала суті та духові тієї поміркованої декларації Директорії, яка була оголошена того самого дня, що й створення уряду. В останньому просто не було людей, готових до реалізації відповідного революційного курсу.

«Диктатура працюючих мас, трудовий принцип, знищення капіталістично-буржуазного суспільства і запровадження нових форм суспільного життя, інтернаціональна солідарність працюючих мас, клясова боротьба — все це були речи незрозумілі, чужі й далекі більшости "соціялістів" з цього кабінету, — стверджує історик. — Через це утворення його (і саме в день оголошення Деклярації) і доручення саме йому здійснення намічених в ній заходів було найкращим виясненням дійсного змісту "большевицької" Деклярації. Затвердженням цього кабінету Директорія і кола, на які вона спіралась, давали доказ того, що їм не під силу розвязати завдання, поставлені перед українською революцією, що вони, як були, так і залишились "героями" і провідниками єдиного національного фронту і тільки його, і не піднялись до того, щоб стати провідниками робітниче-селянських мас України в їх клясовій, соціяльно-економичній боротьбі»[904].

Критичних зауважень щодо діяльності відновлюваних органів влади Української Народної Республіки, здійснюваної ними політики в історіографії ніколи не бракувало. Підвалини ж тут, як і в багатьох інших випадках, закладались самокритичними зізнаннями й оцінками досвіду, на які мужньо зважились, у першу чергу, активні учасники, провідники українського руху.

Однією з величезних вад Української революції на даному етапі В. Винниченко, та й ряд інших політичних діячів, вважали настороженість і недовір'я частини лідерів політичних партій до керівництва Директорії, в позиції якого вони вбачали (почасти — інстинктивно) симпатії до більшовицьких зразків суспільних перетворень і свідоме чи ні, але просування їм назустріч. До цього не були готові лідери провідних українських партій, які чинили Голові Директорії, його діяльності як прихований, так і відвертий опір.

Не сприяло природному розвиткові Української революції й складне воєнне становище: Антанта, німці, гетьманці, більшовики звідусіль тиснули на українську владу, намагаючись її знищити.

Як наслідок — з самої невизначеної позиції українства об'єктивно виростало двовладдя (крім інших влад, що «накидали» себе Україні, окремим її регіонам). З одного боку, провід українського руху гальмував запровадження влади трудових рад — принципу, на якому формально зійшлися ще під час антигетьманського повстання

1 ... 112 113 114 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна у революційну добу. Рік 1918"