Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обернувся князь, тяжко застогнав, але тут не втерпів: впав на коліна і вперше та востаннє в житті гірко заплакав.
Ще кілька днів тяжко брів лісовим бездоріжжям князь із родиною, доки не вийшов до самих витоків Дунайської рівнини — околиць теперішнього Мукачева. І тут побачив, як із небес на маківку гори Ловачки опускається величезне сяюче коло. І в тому сяйві постала дивовижної краси, із обличчям, сповненим великої туги і глибокого милосердя, жінка.
Вона простягнула перед собою руки, і вся Дунайська рівнина — від Ловачки і аж до Балкан — наповнилась незвіданими досі пахощами, що огортали кожну живу душу якимось умиротворенням, ласкою, ніжністю і великим жаданням до життя.
Князь зачаровано дивився на гору, а потім глянув праворуч і побачив: йому усміхалися добродушні води ріки Кривуліни. І зрозумів тоді Іоанн — це саме те місце, де йому спокутувати гріхи і чекати прощення од небес.
Того ж таки дня на вершині гори Ловачки, на тому місці, де з’явилась сяюча жінка, князь посадив молоденьке деревце. Сім’ї ж наказав розташуватися біля підніжжя гори, де тепер наші Небесі, а сам оселився у печері й одразу поринув у глибокі молитви.
Рівно через сто років на вході у печеру постав Ангел із вісткою: за пристрасні молитви, щире покаяння і гарячу віру Іоанна прощено і небеса готові його прийняти. Але замість очікуваної радості Великий Відлюдник глибоко задумався. А далі, жодного слова не промовивши, пройшов повз Ангела і подався до ріки. Тут скинув постоли і ступив на воду. Диво-дивовижне: води тримали його на собі. Іоанн відчув — навіть ступні ніг не замочив. Але тільки зробив два кроки, як води розступилися, і хвилі вмить обняли князя Іоанна, і він пішов на дно.
— Не гідний я ще великого милосердя небес… — мовив тихо Ангелові, випливши на берег, Великий Відлюдник.
І знову подався до печери. І ще глибше поринув у глибокі молитви, випрошуючи собі прощення за загублені з-за його вини тисяча душ.
Животів Іоанн на воді з кринички, що народилася і жила з ним із того дня, коли він тут оселився. А харчувався зерном і всякими злаками, які приносили йому зграї диких голубів із полів Дунайської рівнини.
І знову рівно через сто років явився Ангел із вісткою про помилування небесами Великого Відлюдника. І знову задумався князь, і пішов до ріки, і на води ступив. На цей раз пройшов по гладіні уже чотири кроки… і знову хвилі ковтнули його. І знову у великій печалі повідав Ангелу Іоанн:
— Не гідний єсьм ще небесної ласки.
І повернувся до печери…
За цей час уже давно повимирали князева дружина, його діти, онуки, правнуки… Мінялися покоління за поколіннями, а Іоанн смиренно і тихо спокутував свій гріх. Тільки інколи ночами він ставав на виході із печери, сумними очима дивився на освітлені вікна людських осель, прислухався до голосів… І тоді серце його починало пульсувати лунко й бентежно, як криниця, що оселилася і жила з ним у древній печері…
І третій раз через три сотні років осяяв Ангел помешкання Великого Відлюдника… І все повторилося… Тільки на цей раз Іоанн пройшов понад водами уже втричі більше… І знову князь відмовився від ласки небес, продовжуючи відмолювати кожного із тисячі воїнів…
Більше Ангел не являвся до печери…
Своїми молитвами Іоанн не тільки спокутував свою провину, але й захищав навколишні села і поля від стихійних лих, градобоїв, повеней, а людей і худобу від хвороб, пошестей і мору. Через це у народі Іоанна охрестили святим Іваном, а долину, через яку він кожні сто років ішов до ріки Кривуліни, нарекли Долиною Святого Івана.
* * *Навантажені величезними в’язанками пуча, ми ледве вилізли на Небесі. Скинули ношу під хлівом, полегшено зітхнули. Дід штовхнув мене ліктем й показав рукою за стодолу. Там, ховаючись за стіг сіна, злодійкувато визирала баба, підглядаючи у двір пана Фийси.
— Марько, там што — безплатне кіно продають?! — поцікавився дід.
Баба притиснула до вуст перст і поманила до себе. Навзинці підійшли до Фіскарошки і та, якось по-дитячому ощасливлена, показала на обійстя пана вчителя. Від побаченого аж гикнули. Подвір’ям, карбуючи чітко крок, марширував гусарський полковник у розшитій золотом формі, високих шкіряних чоботах із дзвінкими шпорами, довгою шаблею у срібній піхві при лівому боці — цей вояк ніби явився із дитячого сну або Різдвяної казки. Він гордо, дивлячись тільки в небеса, марширував подвір’ям, віддаючи собі команди по-угорськи:,Еть-кетів…еть-кетів…еть-кетів’’ (раз-два…раз-два…раз-два…). Ми з дідом витрішкувато почали переглядатися.
— Не випулюйтесь так, — пошепки сказала баба. — Хіба не видите, наші небожатко паночко Фийса готуються зустрічати своїх соплемінників.
І справді: ніхто б у цю мить не впізнав, не повірив, що цей стрункий, вишколений, меткий, неймовірно красивий гусар у злоті-сріблі — наш бідний сусіда, згорьований, причавлений життям старий учитель пан Фийса.
Дід штовхнув ліктем бабу і німо кивнув головою. Баба сердито зиркнула і знову зціпила вуста пальцем — мовляв, мовчіть і дивіться. А бойовий гусар і далі, віддаючи команди сам собі, чітко марширував, закинувши гордо голову уверх. Бачилося, він демонстрував військовий вишкіл перед своїми давно полеглими бойовими побратимами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.