Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Пліткуни базікали, що за столицею будують підземний поліс, в якому можна буде ховатися, якщо сонце випече все живе. Окремі спритники навіть пропонували купувати через Інтернет квитки до цього полісу.

Якось пополудні, коли стовпчик термометра вже наближався до позначки 49 і місто задихалося від спеки, Арніка покликала покоївку і попросила пігулку від головного болю. Жінка принесла на таці голубе колесо і лимонад. Випивши, Арніка мовила:

— Хочу залишити покої і відвідати сусідній континент. Але про це… — і дівчина приклала палець до вуст.

Покоївка з розумінням захитала головою.

— Куди прямуватимете?

— На острови, ближче до екватора. Чула там зараз дощить.

Жінка знову хитнула головою:

— І як довго плануєте там пробути?

Арніка стенула плечима, подумала, нарешті відповіла:

— Тижнів зо три.

Кав’ярня поруч з лагуною виявилась порожньою, як і кімнати на поверсі в готелі. Здавалося, життя тут завмерло, а час зупинився. Не сезон! Мусони і шторми заполонили острів, наповнили берег уламками розбитих кораблів, шкарлупами кокосових горіхів і мушлями найхимерніших кольорів, погнали туристів ближче до екватора.

Чудово! Саме на це Нік і сподівався. Швидко зареєструвавшись на ресепшені, він як-небудь покидав валізи, відшукав пляжну сумку, теплий светр і парасолю і рушив у бік океану. Подумати тільки — кілька годин польоту і можливість забути геть про все і злитися з шумом прибою.

«Можливо тут нарешті вдасться побути на самоті, а, якщо пощастить, навіть відшукати відповідь на питання, яке давно не дає спокою», — думав Нік.

І як все ж таки складно щось вирішувати, коли життя раптом робить несподівані піруети і ти розумієш, що більше не режисер своєї долі, а актор, до того ж, такий, що не знає ролі і тому змушений імпровізувати…

Він увійшов до невеличкого ресторанчику на набережній. Дві товстенькі офіціантки-шоколадки з рудими фарбованими нігтями і волоссям, що перешіптувались за столиком в кінці бару, глянули на відвідувача чи то здивовано чи розгублено. У цю пору на курорті рідко з’являлися мандрівники. Нік байдуже обвів поглядом ресторан, відшукав столик, за яким півроку тому сидів з Реном і попростував до нього.

Він замовив королівський кокос і папайю, закинув ногу на коліно і потопив погляд у сірій безодні. Безколірна пелена мжички зливалась з сірим океаном і вже не можна було збагнути де починається небо і де закінчується вода. Штормило, глухий гуркіт хвиль, що розбивались об скелі відлунював у стінах. Вода грізно рокотіла, неподалік лежала розламана дерев’яна огорожа, що відділяла територію готелю від пляжу.

Разом з королівським кокосом подали картатий плед.

— Давно негода? — запитав Нік англійською.

— Другий тиждень, пане, — мовила дівчина і чомусь засміялась; на вигляд їй було років 20.

— І довго протримається?

Дівчина повернулась в бік океану, ніби читаючи з нього прогноз, заворушила пухкими губами.

— Можливо тиждень, а може місяць.

— Відвідувачів мало?

Дівчина мить помовчала. Мабуть осмислюючи запитане, потім відповіла:

— За тиждень ви перший. — і додала, більш ствердно, ніж питально. — У вас тут важливі справи…

— Угу, — хитнув головою Нік, задумливо вдивляючись в холодні сріблясті хвилі.

— Лише дуже важливі справи можуть змусити людину приїхати сюди в таку негоду.

Нік пропустив повз вуха зауваження офіціантки і заглибився у власні думки. Хіба це негода! Ось на Ельбрусі взимку справді негода — мінус 50 і шквальний вітер із замерзлим снігом січе обличчя, хто таке витримає?! Тільки цим дівчатам марно про це розповідати, однак, не зрозуміють, вони то і снігу не бачили.

— Я тут вдруге, — повільно мовив Нік.

Дівчина хитнула головою. Але це був жест вихованості, який анічогісінько не означав.

Нік зітхнув: «Знала б ти подробиці цієї історії, не була б така спокійна».

Справи у нього були справді важливі і відкладати їх він не збирався. Саме тут і тепер, потягуючи кокосове молоко, він вирішить їх. Або не вирішить ніколи.

— Ви мене не пам’ятаєте? — запитав він офіціантку.

Сам він одразу впізнав її, навіть ім’я згадав — Лейла.

Дівчина похитала головою.

— Але ж ви нікого не запам’ятовуєте. В сезон у вас тут стільки відвідувачів, — в його голосі досі спокійному і стриманому зазвучали нотки безнадії.

Дівчина не стала заперечувати. Вона стояла нерухомо і її волосся розвівалося на вітрі як в уповільнених кадрах кінострічки.

— Лейла, здається так вас звати, — мовив він.

Дівчина хитнула головою ані трохи не подивована. Обличчя її лишалося серйозним і лише кутики очей сміялися.

— Але ж ви ведете облік відвідувачів? Чи не так? — запитав він.

— Звичайно. Це обов’язкова умова поселення. Ми реєструємо усіх відвідувачів по документам. І паспортні дані заносимо в книгу на випадок якщо відвідувач знаходиться у міжнародному розшуку і дані вимагатиме поліція…

На якусь мить Нік замилувався її англійською.

— Лейла, — мовив він якомога довірливішим тоном. — Мені дуже потрібно перевірити одну інформацію про людей, які проживали тут півроку тому.

— Але ж пане, — дівчина запнулась. — Ця інформація конфіденційна. Лише на вимогу поліції…

— Прошу вас, Лейло, — мовив Нік лагідно. — У мене в сумці папірець з іменами та прізвищами, датами проживання та номером кімнати. В папірці 500 євро. Зараз ваша подруга на нас не дивиться. Я витягну його і подам вам, а ви вирішите, що робити далі.

Нік закінчив інструктаж і зробив все точно так, як казав. Він не помилився у своїх розрахунках.