Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

І знову він вийшов на слід дітей, помітив паралельне поселення Голмса і Йоук, але тут виявилася ще дивніша річ: у той самий час Керрі Пайтзель і ще двоє з її дітей — Дессі й немовля Вортон — теж оселилися в детройтському готелі (то був готель Ґейса). Ґеєр із подивом виявив, що Голмс перевозить з місця на місце вже три групи людей, перекидає їх з місця на місце, немов іграшки.

З’ясувалася ще одна деталь.

Переселяючись з місця на місце, Голмс не просто тримав Керрі окремо від Еліс, Неллі й Говарда — він розташовував їх у закладах на відстані буквально трьох кварталів. Раптом детектив зрозумів, що насправді означають дії Голмса.

Він перечитав останній лист Еліс. Вона писала бабусі й дідусеві в неділю 14 жовтня, того самого дня, коли її мати разом із Дессі й малюком оселилася в готелі Ґейса. Цей лист був найсумніший. Еліс і Неллі були обидві застуджені, погода стала зимовою. «Скажіть мамі, мені потрібне пальто, — писала Еліс. — Я замерзаю в цьому легкому жакеті». Діти, не маючи теплого одягу, були змушені цілими днями сидіти в номері. «Ми з Нелл тільки й можемо, що малювати, і я так втомилася сидіти, що майже готова підскочити й десь побігти. Якби я могла вас усіх побачити. Я так скучила за домом, просто не знаю, що робити. Мабуть, Вортон уже й ходить, правда? Якби ж він був тут, він би нас дуже потішив».

Ґеєр був приголомшений. «Ось, ця бідолашна дитина Еліс пише бабусі з дідусем до Ґалви, скаржиться на застуду, переказує прохання до матері, щоб та передала теплішого й зручнішого одягу, хоче бачити малого братика, який би їх розрадив, — а в той час, коли ця самотня, втомлена дівчинка, яка скучила за домівкою, пише того листа, мама, сестра й той самий малий Вортон перебувають від неї за п’ять хвилин ходи і перебуватимуть іще п’ять днів».

Ґеєр зрозумів: для Голмса це була гра. Він володів ними всіма й насолоджувався тим, що вони — його власність.

І ще одна фраза, яку Еліс додала до листа, крутилася в голові детектива.

«Говард, — писала дівчинка, — зараз не з нами».

Голмс сидів у своїй камері у в’язниці Моямензінґ — великій будівлі з вежами й бійницями на розі Десятої стрит і Рід-стрит у південній частині Філадельфії. Ув’язнення, здається, не дуже його мучило, хоча він і нарікав на несправедливість. «Яке велике приниження — відчувати, що я в’язень, і це вбиває мене сильніше за будь-які інші негаразди, які я змушений терпіти», — писав він, хоча, власне, ніякого особливого приниження не відчував. Якщо він щось і відчував — то задоволення від того, що досі ніхто не може дати конкретних доказів, що він убив Бена Пайтзеля чи зниклих дітей.

Його камера мала 2,7 на 4,3 метри. Високо на зовнішній стіні було розташоване заґратоване віконце, а під стелею — єдина електрична лампочка, яку охорона вимикала о дев’ятій вечора. Стіни були побілені. У кам’яних стінах та спека, яка трималася над містом і над більшою частиною країни, відчувалася трохи менше, а от горезвісна філадельфійська сирість відчувалася вповні. Вона обліплювала Голмса й інших в’язнів, немов мокрий вовняний плащ, але й до цього йому, здається, було байдуже. Голмс став взірцевим в’язнем — власне, взірцем ідеального в’язня. Він завиграшки вдався до своїх чарів, отримуючи поблажки від охорони. Йому дозволили ходити у власному одязі й «залишити при собі годинник та інші дрібні особисті речі». Він виявив, що за гроші йому носитимуть харчі, газети й журнали з волі. Читав про свою лиху славу, яка зростала. Також він прочитав, що Френк Ґеєр, поліцейський детектив з Філадельфії, який допитував його у червні, нині на Середньому заході шукає дітей Пайтзеля. Цей пошук дуже потішив Голмса. Він у глибині душі жадав уваги до власної особи, а ще — відчув свою владу над детективом. Він знав: Ґеєр шукатиме марно.

У камері Голмса було ліжко, табуретка й письмовий стіл, за яким він писав мемуари. Почав він їх, як сам стверджував, попередньої зими — точніше, 3 грудня 1894 року.

Він розпочав мемуари, як казку: «Ходіть зі мною, якщо ваша ласка, до тихого сільця в Новій Англії, яке розкинулося між мальовничих нерівних пагорбів Нью-Гемпшира… Тут у 1861 році я, Герман В. Маджетт, автор цих рядків, прийшов на світ. У мене немає підстав думати, що перші роки мого життя сильно різнилися від ранніх років іншої простої сільської дитини…» Дати й місця були вказані точно, а от опис власного дитинства як типової сільської ідилії — це, найімовірніше, вигадка. Одна з характерних ознак психопата — брехливість у дитинстві, незвичайна жорстокість до тварин та інших дітей, часто схильність до вандалізму, особливо підпалів.

У Голмсових мемуарах є і «тюремний щоденник», який він, як стверджував, почав вести з першого дня в Моямензінґу. Більш імовірно, що він вигадав той щоденник нашвидку спеціально для мемуарів, щоб скористатися ним для підтвердження своєї невинності — він намагався справити враження доброї й побожної людини. Він заявляв у щоденнику, що спланував собі режим, спрямований