Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Із костистих риб згадаю про губанів-перепілок, що водяться тільки в цих водах; морських карасів — райдужна оболонка очей у них ряхтіла вогнем; пискливих сцієн, метр завдовжки, з широкою пащею, втиканою дрібненькими зубами тощо.
Додам, що вночі Гольфстрімові води випромінювали світло, чи не яскравіше за сяйво нашого прожектора, надто о цій порі великих гроз, які нерідко насувалися на нас.
Восьмого травня ми були ще на траверсі Гаттерасового мису, на широті Північної Кароліни. Тут Гольфстрім сягав сімдесяти п'яти миль завширшки і двохсот десяти метрів завглибшки. «Наутілус» і досі плив навмання. Здавалося, ніхто не керував судном. За таких обставин, либонь, можна щасливо втекти. Справді-бо, заселені береги — надійний прихисток. Морем день і ніч снували пароплави, курсуючи між Нью-Йорком чи Бостоном та Мексиканською затокою. Невеличкі каботажні шхуни весь час плавали вздовж американського берега. Можна сподіватися — нас підберуть. Отже, траплялася слушна нагода, дарма що від берегів Сполучених Штатів нас одділяли тридцять миль.
Та одна прикра обставина геть нищила канадцеві плани. Стояла кепська погода. А ми наближалися до берегів, де часті бурі. Це колиска бур і циклонів, що їх породжує сам Гольфстрім. А пускатися на благенькому човні в бурхливе море — означало йти на певну смерть. Це гаразд розумів і Нед Ленд. Канадець ледве стримував нетерпіння; його поймала пекуча туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його зцілити.
— Пане професоре, — сказав мені Нед того самого дня, — пора з цим кінчати. Поговорімо щиро. Ваш капітан Немо віддаляється од землі та йде на північ. Але з мене досить Південного полюса, і до Північного я з ним не потягнуся.
— А що ж робити, Неде, — адже зараз втеча неможлива?
— Я повертаюся до своєї думки. Треба поговорити з капітаном. Ви не хотіли говорити, коли ми пливли морями вашої батьківщини. Але зараз, коли ми біля берегів моєї,— я не можу мовчати. За кілька день «Наутілус» проходитиме повз Нову Шотландію, а поблизу Ньюфаундленду є велика бухта, а до цієї бухти впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — то моя річка, на ній моє рідне місто Квебек, — як здумаю про це, мене охоплює лють, і серце холоне в грудях. Пане професоре, я ліпше кинуся в море! Я не залишуся тут! Я тут задихаюся!
Канадцеве терпіння вочевидь дійшло краю. Його сильна натура не могла призвичаїтися до такого тривалого ув'язнення. Він мінився на виду з кожною дниною, ставав дедалі похмуріший. Я відчував, як він страждає, бо й собі тужив за батьківщиною. Вже сім місяців ми геть одірвані від землі. А тут іще капітанове відчуження, зміна його настрою, надто після битви зі спрутами, його мовчазливість, — усе це змусило мене оцінити речі по-іншому. Захоплення перших днів минуло. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з обставинами, із середовищем, придатним лише для китоподібних та інших мешканців морського лона. Справді, якби цей добряга замість легенів мав зябра, я певен — з нього вийшла б риба хоч куди!
— Ну то як, пане професоре? — озвався Нед Ленд, не діждавшися моєї відповіді.
— Отже, ви, Неде, хочете, щоб я запитався капітана Немо про його наміри щодо нас?
— Так, пане професоре.
— Незважаючи на те, що капітан уже давав їх зрозуміти?
— Так. Я хочу востаннє почути його думку. Хочете, говоріть лише про мене, від мого імені.
— Але ж я рідко бачу капітана Немо. Він навіть уникає мене.
— Тим більше підстав зайти до нього.
— Я поговорю з ним, Неде.
— Коли? — наполягав канадець.
— Як тільки зустрінуся з ним.
— Пане Аронаксе, хочете, я його розшукаю?
— Ні, я зроблю це сам. Завтра…
— Сьогодні,— мовив Нед Ленд.
— Гаразд. Я побачуся сьогодні,— відповів я, боячись, що канадець, коли візьметься до цієї справи, тільки зіпсує її.
Я залишився сам. Питання поставлене, і я вирішив покінчити з ним негайно. Я волію розв'язану справу, аніж справу, що чекає розв'язання.
Повернувшися до себе в каюту, я почув за стіною капітанові кроки. Не можна було проминути такої нагоди. Я постукав у двері. Ніякої відповіді. Постукавши вдруге, я повернув ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. Капітан Немо, схилений над столом, не чув моїх кроків. Поклавши собі не виходити, доки не поговорю з ним, я підійшов до стола. Капітан рвучко підвів голову, насупив брови й мовив суворо:
— Це ви? Чого вам треба?
— Поговорити з вами, капітане.
— Мені ніколи. Я працюю. Вам надано повне право залишатися на самоті; невже я не маю такого права?
Ці слова не додали мені бадьорості. Та я приготувався вислухати все і на все відповісти.
— Капітане, — мовив я холодно, — у мене до вас пильна справа, і я не міг її відкласти.
— Що за справа? — іронічно спитався капітан. — Ви, може, зробили відкриття, на яке мені не стало снаги? Море відкрило вам нові таємниці?
Перше, ніж я встиг відповісти, капітан показав мені на розгорнений рукопис і сказав поважно:
— Ось, пане Аронаксе, рукопис, написаний кількома мовами. Тут короткий виклад моїх досліджень моря, і, коли на те Божа воля, він не загине разом зі мною. Цей рукопис, підписаний моїм іменем, з додатком історії мого життя буде покладено в маленький пливучий апарат. Останній, хто залишиться на «Наутілусі», кине апарат у море, віддавши його на волю хвиль.
Його ім'я! Його власноручний життєпис! Виходить, ця таємниця колись розкриється? Але зараз я в цьому повідомленні бачив лише привід підійти до своєї справи.
— Капітане, я можу тільки схвалити ваш намір. Не можна, щоб ваша праця загинула. Проте спосіб, що ви його обрали, здається мені надто непевним. Хтозна, куди вітри занесуть цього апарата,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою, Жюль Верн», після закриття браузера.