Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Я рада, що ти приїхала, ма.

— Я теж. Сподіваюся... Якщо тобі не вдасться дати лад своїм оцінкам...

— Я впораюся, — урвала її Алекс, радіючи, що завдяки деканові Сендоу не бреше. — Обіцяю.

Міра обійняла її, і Алекс вдихнула аромат пачулі й туберози, спогадів про дитинство.

— Мені слід було докласти більше зусиль, — схлипнула жінка. — Слід було визначити чіткіші межі. Слід було дозволити тобі їсти фастфуд.

Алекс не змогла стримати сміху — і здригнулася від болю. Ані суворе дотримання режиму сну, ані трансжири не могли її врятувати.

Мати прослизнула на заднє сидіння автівки, та, перш ніж зачинити дверцята, Алекс сказала:

— Ма... мій тато...

Міра роками намагалася відповісти на доньчині запитання про батька. Звідки він був? «Іноді він казав мені, що з Мексики, іноді — що з Перу, іноді — що зі Стокгольма чи Цинциннаті. Це був наш особистий жарт». Це не здавалося смішним. «А може, і не було жартом». З чого він жив? «Ми не розмовляли про гроші. Він полюбляв серфінг». Ти кохала його? «Кохала». А він тебе кохав? «Певний час». Чому він пішов? «Люди йдуть, Ґелексі. Сподіваюся, він знайшов своє щастя».

Чи були материні слова щирі? Алекс цього не знала. Достатньо подорослішавши, аби зрозуміти, скільки ці запитання завдавали мамі болю, та збагнути, що відповіді ніколи не зміняться, вона припинила розпитувати. Вирішила не перейматися цим. Якщо вона не займає батька, то й він її більше не займатиме.

Однак тепер дівчина почула, як запитує:

— Чи було в ньому щось незвичне?

Міра засміялася.

— Як тобі сподобається відповідь «усе»?

— Я маю на увазі... — Алекс розпачливо шукала, як описати те, про що хотіла дізнатися, не видавшись божевільною. — Йому подобалися ті самі штуки, що й тобі? Таро, кристали й усіляке таке? Тобі ніколи не здавалося, наче він бачить речі, яких насправді не було?

Міра подивилася на Чепел-стріт. Її погляд став відчуженим.

— Ти колись чула про миш’якоїдів?

Алекс здивовано кліпнула.

— Ні.

— Вони щодня ковтали дрібку миш’яку. Від цього їхня шкіра ставала чистою, очі яскравими й почувалися вони прекрасно. Хоча весь час пили отруту.

Коли Міра знову подивилася на доньку, її погляд був гострішим і спокійнішим, ніж вона могла пригадати, у ньому більше не було звичних показних веселощів.

— Ось на що схоже життя з твоїм батьком. — Після цього вона всміхнулася, і колишня Міра повернулася. — Напиши мені, коли підеш до лікаря.

— Напишу, ма.

Алекс зачинила дверцята й дивилася, як таксі поїхало геть. Наречений тримався на шанобливій відстані, спостерігаючи за їхньою бесідою, але тепер наблизився. Невже він ніколи не здасться? Їй справді не хотілося йти до «Іль-Бастоне», але доведеться навідатися до бібліотеки Лети, щоб дізнатися, як порушити їхній зв’язок.

— «Безсмертних не існує», — кинула вона й побачила, як привид неохоче позадкував і зник між цеглою.

— З твоєю мамою все гаразд? — запитала Мерсі, коли дівчина увійшла до спільної кімнати. Вона вдягнула гіацинтовий халат і скрутилася калачиком на канапі.

— Думаю, так. Вона просто непокоїться, чи протримаюся я решту навчального року.

— А ти не непокоїшся?

— Непокоюся, звичайно, — запевнила Алекс. — Аякже.

Мерсі рохнула.

— Ні, не непокоїшся. Я точно знаю. Це додає таємничості Алекс Стерн. Це нормально. Таємниця — це добре. У старшій школі я два роки грала в софтбол.

— Серйозно?

— Бачиш? У мене теж є секрети. Ти щось чула про Блейка?

Не чула. Вона не чула ні про що протягом тижнів, коли переховувалася в Халупці. У цьому й була суть. Утім, згідно зі словами Мерсі, Блейк Кілі напав з ножем на жінку в неї вдома, а її чоловік ударив його ключкою для гольфа.

Криміналісти виявили, що ніж, який у нього був, збігається зі зброєю з розслідування вбивства Тари Гатчинс. Не було жодної згадки про Доус, про маєток на Орандж-стріт чи про фатальне мармурове погруддя Гайрама Бінґема III. Жодної розмови про Достойницю. Жодного слова про товариства. Справу закрили.

— Я могла померти, — підсумувала Мерсі. — Припускаю, мені слід бути вдячною.

«Вдячною». Це слово зависло в повітрі, здаючись хибним, як фальшиве калатання дзвоників.

Мерсі відкинула голову назад, поклавши її на бильце канапи, і втупилася в стелю.

— Моя прабабця дожила до стотрирічного віку. Вона сама розраховувала свої податки та щоранку плавала в річці, аж поки не впала замертво посеред заняття йогою.

— Звучить чудово.

— Вона була справжня засранка. Ми з братом ненавиділи ходити до неї додому. Вона поїла нас смердючим чаєм і ніколи не припиняла жалітися. Але щоразу наприкінці гостин ми ставали трохи крутішими. Адже пережили зустріч із нею.

Алекс виявила, що зрадіє, якщо доживе до кінця семестру. Проте це були сентименти.

— Я б хотіла, щоб моя бабуся дожила до ста трьох років.

— А якою вона була?

Алекс сіла в потворне розкладне крісло Лорін.

— Забобонна. Релігійна. Точно не знаю, яке слово влучне. Але в неї був залізний стрижень. Моя мама розповідала, що, коли привела мого батька додому, він подивився на бабусю, мерщій розвернувся й більше ніколи не повертався.

Якось Алекс запитала про це бабцю після її першого серцевого нападу. «Занадто красивий, — сказала та й відмахнулася. — Mal tormento que soplo». Злий вітер, що промчав повз.

— Гадаю, ти теж такою будеш, — зізналася Мерсі. — Якщо доживеш до старості.

Алекс визирнула у вікно. Наречений повернувся. Обличчя його було напружене, рішуче. Наче він міг чекати вічно. І, напевно, таки міг.

«Чого ти хочеш?» — запитала в неї Белбалм.

«Безпеки, затишку, не боятися. Хочу дожити до старості, — подумала Алекс, запинаючи завіси. — Хочу сидіти на своєму ґанку, пити смердючий чай і буркотіти на перехожих. Я хочу пережити цей світ, який затято намагається знищити мене».

29

Рання весна

Наступного ранку, коли Алекс вийшла, прямуючи на навчання й налаштувавшись принаймні спробувати справити гарне враження, Норт так і стовбичив під дверима. Здавався збудженим, гасав туди-сюди перед дівчиною та завис у її