Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось Інга приїхала попрощатися з Києвом… Точніше, не стільки з Києвом, скільки зі своїм коханцем-майором, який віднедавна служив у Бородянці. Біда в тому, що «перший відділ» його старої військової частини, дислокованої в Києві, дізнався про коханку, яка «нагострила лижі» на Ізраїль, – отож майора і запхали негайно аж до Бородянки!..
А тому тепер дістатися до нього було не так легко і комфортно, як колись. Тим паче було дуже схоже, що в Києві саме зараз починається ота клята революція, проти якої застерігав мудрий тато Льоня!.. Принаймні всю площу Жовтневої революції окупували жахливі студіозуси-западенці. Також подейкували, що революціонери нібито розсилають по місту спеціальні «мовні патрулі», які несподівано нападають на мирних громадян з підступними запитаннями:
«Ану говори, как по-украински будет ЗАБОР?! Или скажи лучше, как будет ПУГОВИЦА».
Якщо опитаний відповідав, що «забор» – це «забор», а «пуговица» – це «пуговиця», то патрульні нещадно гамселили нещасну жертву (і навіть ногами били, й кастетами, і дрючками!..), завзято вигукуючи:
«ЗАБОР – це ТИН! ПУГОВИЦА – це ҐУДЗИК! Смерть комунякам, жидам і москалям! Здохни, паскуда, запроданець комуняцький!..»
Таким чином нібито вже вбили з дюжину чоловік у різних кінцях Києва.
Тим не менш не поїхати до майора-коханця Інга ну просто не могла! По-перше, за суворим наполяганням батьків і вона сама, й сестра Евеліна розлучилися з чоловіками-ґоями, а якщо вже давненько не мати інтимних контактів – жити на світі стає якось сумно. А по-друге, Інзі дуже хотілося, аби й майор зі свого боку добряче запам’ятав, яких «солодощів» його позбавляє назавжди невблаганна доля!..
Коротше кажучи, як висловилася сама Інга, коханець мав «добре розім’яти свою піпіску об її кицьку», й обділяти себе вона не збиралася. З чого б це, справді?! А щоб не нарватися на невблаганний «мовний патруль», треба лише оминати подалі площу Жовтневої революції. Ну, і про всяк випадок, прихопити із собою в дорогу Спартака: нехай захищає любу свою кузину!..
«Ти б поменше дослухалася до дурниць, які плетуть про тих студентів. До речі, там у мене навіть друзі є! Хочеш, познайомлю?» – спитав двоюрідний братик, почувши її прохання.
Втім, Інга аж надто переймалася перспективою «розім’яти свою кицьку майорською піпіскою», отож їхати в таке небезпечне місце, як площа Жовтневої революції, відмовилася. Знизавши плечима, Спартак підтвердив, що неодмінно проводить двоюрідну сестричку до Бородянки й назад. На жоден «мовний патруль», яких усі дуже й дуже боялися, вони, на щастя, так і не нарвалися. І тепер усе йшло як слід: дизель мчав їх залізницею до Бородянки, за вікнами по обидва боки від залізничної колії простягалися запаморочливої краси жовтогарячі осінні пейзажі, небо час від часу починало плакати дрібоньким холодним дощиком, п’яні гармоністи розважали пасажирів хрипатими співами під розбитий баян…
От тільки те погано, що двоюрідний братик виявився свинячим жлобиськом, не здатним подати хоч якісь копійки знедоленому співакові! І тепер дивиться на неї з дурнуватим виглядом.
Ну що ж, дивись, дивись! Лупай оченятками, вдаючи здивування… Удавальник нещасний, підступний – та тьху на тебе!.. Дурбецало. Втім, провести всю дорогу до Бородянки в компанії смурного попутника – перспектива так собі. Отож, намагаючись якось розрядити ситуацію, Інга мовила примирливим тоном:
– Ну, Спа-а-арику… Ну, й чого ж ти повсякчас отакий смурний, га? Поділись зі мною, як із старшою кузиною, що тебе так пригнічує?
– Ти серйозно? – в його голосі мало не вперше за сьогоднішній день з’явилося щось схоже на м’яку іронію.
– Ну звісно ж! Аякже! Я ж твоя старша двоюрідна сестра все ж таки.
Спартак мовчки дивився на Інгу ще деякий час, далі почав мимрити:
– Розумієш, в чім річ… Я тут… Скажімо так, я тут певну роботу затіяв. Почав робити давно задумане, коротше кажучи. А мама… Коротше, щоб не вдаватися в деталі… Вона взяла та й викинула те, що я вже напрацював.
– Як це – викинула?! Що викинула?!
Нічого не зрозумівши, Інга чекала пояснень. Але Спартак знову надовго замовк і заговорив лише після повторного нагадування:
– Вона випадково зробила це. Просто не розібралася, що саме в тих зошитах написано. Побачила списані грубі зошити в клітинку – ото й викинула. Вирішила, що це мої старі, іще студентські конспекти і що вона таким чином наводить лад у моїй кімнаті. Вона ж не знала… та й загалом ніхто не знав, про що саме я пишу. Але я довгі роки збирав матеріали… для одного роману, скажімо так. Довго не знав, що із цими матеріалами робити, перш ніж почав писати на їхній основі…
– А-а-а, то ти все ще хочеш письменником стати?
– Авжеж хочу.
В його голосі було стільки душевного болю і водночас стільки щирості, що Інга мимоволі… розсміялася:
– Спарику, Спарику! До чого ж ти ще маленький та дурненький…
– Інго, але ж ти…
– Усе ще в письменники прешся, еге ж?
– Нікуди я не пруся!
– Ну от, вже й образився… дурнику!..
– Нічого собі! Мама взяла та й викинула чернетки мого роману, подумавши, що це мої старі конспекти, – хіба ж це не жахливо?! От скажи.
– Ні, Спарику, це не жахливо. Це справедливо.
– Інго, ти що таке?..
– Ні-ні, ти вже сказав усе по суті, тепер послухай мене, будь ласка, – Інга спробувала надати голосу твердості, як під час розмови з власними дітьми. Бо дуже схоже, що в розумовому плані Спартак таки недалеко відійшов від них: – Ти вбив собі в голову, що станеш великим письменником або що навіть уже став ним? То забудь про ці дурниці!
– Інго!..
– І правильно твоя мама зробила, що повикидала ці твої чернетки, бо з тебе такий же письменник, як із мене… Як із мене космонавт, наприклад, – отак-от! Що, скажеш, я не права?
Кузен мовчки відвернувся до вагонного вікна, за яким пролітали прекрасні жовтогарячі пейзажі мальовничої української осені. Але здавалося, що навіть на його потилиці Інга читала палкий, хоча й абсолютно німий протест.
Площа Леніна[118], Кам’янець-Подільський, 16 жовтня 1990 року
Це було диво дивне, в минулі роки не те що небачене – про щось таке навіть помислити було неможливо: адже над головною площею древнього міста, названою на честь вождя світового пролетаріату, майорів у прохолодному осінньому повітрі… справжній СИНЬО-ЖОВТИЙ прапор! Підняли його на флагштоку цілком офіційно, і не десь там на околиці міста, а в самому центрі – перед будинком Кам’янець-Подільської міської ради.
Не можна сказати, що сталося це вже зовсім без боротьби. По-перше, знадобилися студентські протести у столиці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.