Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

У мені все вирує. Як у цієї жінки виходить винести мозок і при цьому завжди бути правильною? Не розумію її. Тоді, коли можна зробити все для щасливого життя, вона вигадує тупі відмазки, аби я пішов. Думає, що якщо я зараз психану і піду, це вирішить її проблеми чи зробить щасливою.

Але раптом мені спадає думка, яка докорінно перевертає моє ставлення до проблем з Олесею.

Якщо я зараз піду, знову дам привід думати, що від мене мало чекати хорошого. Знову шкодуватиму, що нічого не зробив, не боровся за неї, за нас.

Ні вже, вибач, Олесю, але вдруге я так не зроблю.

Мене вже починає навиворіт вивертати від наших гойдалок, так не можна. Не вважаю себе старим, але повторно цих душевних розлучень і мук не переживу. Закрити своє серце на амбарний замок не вийде, треба діяти та повертати мою дружину на її законне місце.

Різко відчиняю двері та застаю Олесю, яка сидить у тому ж положенні та обіймає мій піджак. Не знаю, що тут щойно було, але, судячи з її вигляду, можу зробити висновок, що вона плаче.

Боже, які ж ці жінки непостійні. Це називається: “Стій, іди сюди. Ось іди розбери, що у неї в голові”.

— Я не завадив? — не виходить спитати  не з глузуванням.

— Навіщо ти повернувся? — Олеся непомітно витирає сльози з обличчя і робить байдужий вигляд, тільки щось слабо виходить. Я вже все бачив, мила, не корч із себе велику актрису.

— Піджак забув.

— Забирай, — простягає мені й відвертається.

На мить мені здається, що вона усміхається, і вкотре наголошую про себе, що той, хто створив ці чудові створіння під назвою “жінка”, напевно, мстився решті мужиків. Їх же без градуса зрозуміти важко, тут навіть мої дві вищі освіти не допоможуть.

— Може, він тобі потрібніший, дивлюся, ти з ним була такою ніжною, — стримую усмішку і дивлюся на свою Лисичку. Її очі стають ще яскравішими, наче ридала вже на повну силу, поки я в коридорі боровся з нападом гніву.

— Та пішов ти, Заремський, у мене всі проблеми через тебе. Бісить, що моя залежність диктує свої правила, — сльози змінює якась пародія на гнів, це вже цікаво. Ще трохи — і я побачу ненависть і неприкрите сексуальне бажання, залишилося лише зачекати. Але не цього разу.

Звісно, я б зайнявся спекотним і примирливим сексом, але мені набридло з півночі на південь метатися. Це ми вже проходили. Може, варто вигадати щось оригінальніше? Наприклад, поговорити!

Беру її за руку і прикладаю до своїх грудей. Олеся сіпається, але руки не забирає, а я вперше в житті говоритиму, як є, як відчуваю.

— Лисичко, твоя залежність називається коханням, просто саме зараз ти не хочеш визнавати очевидних речей, — мені треба бути з нею чесним, інакше мене розірве на частини. — Послухай, ти потрібна мені, як і я потрібен тобі. У нас є все, про що ми мріяли, навіть нехай ми прийшли до цього не зовсім у традиційний спосіб. За кілька кварталів звідси нас чекає маленька Даша, яка не може зрозуміти всі ці конфлікти та твої істерики. Ми маємо показати їй сім'ю, адже це саме те, що хоче кожен із нас. Я не вбивця, не моральний виродок. Я проста людина, але також той, хто усвідомив свої помилки. Моя зрада проїхалася по нашому життю, як товарний поїзд, але ми витримали. І знаєш, що допомогло це все пережити? Наше кохання. Олесю, я винен перед тобою і не втомлюся замолювати свої гріхи, але дай мені хоча б шанс. Ти не зможеш забути всі ті події, але я буду поруч і щоразу, коли захочеш мене дорікнути — згадай, будь ласка, що я каюсь. Мені шкода. Та бл*ть, я б хотів відмотати й зробити так, як було, але це неможливо, та й не потрібно вже. Вибач та зрозумій мене, і ти здивуєшся, що тобі стане легше. Відпусти себе та дозволь жити, іншого життя для цього не буде.

Її очі розширюються з кожним моїм словом, але я стискаю далі, адже мені набридло бігати, не хлопчик уже.

— Не було жодного дня з того часу, щоб я не шкодував, щоб не карав себе за свою зраду. Я б хотів забрати весь твій біль і дозволити тобі вдихнути на повні груди, але, на жаль, не можу. Єдине, що я можу — подарувати тобі нове майбутнє та обіцяти, що ніколи не повторю своєї помилки. Мені вистачило всіх цих років, щоб усвідомити головну причину моєї зради: моє боягузтво перед проблемами, неспроможність їх вирішити й найголовніше — небажання боротися. Я завжди вважав, що настільки крутий, що жодна біда мене не торкнеться, але я помилявся. Вона мене торкнулася, і це був той день, коли ти, підписавши документи на розлучення, грюкнула дверима. Присягаюся, тоді я точно зрозумів, що в мене було серце, адже воно розбилося, — видихаю, мов марафон пробіг, хто б знав, як ця правда важко дається. — Ти та Даша — все, що у мене є. Я будь-кого порву за вас. Якщо ти хочеш, ми зможемо поїхати в будь-яку точку світу, та куди завгодно, аби ви були щасливими. Та я здохну без вас.

— А як же твій бізнес? — підводячи брови, цікавиться Олеся. Мабуть, моїх слів їй недостатньо. Вже не знаю, що зробити, я і справді готовий на все, аби тільки була зі мною.

— Хочеш, я все продам до чортової матері? Мені байдуже, головне — це моя сім'я, — я ніби задихаюся, навіть подумати не міг, що настане момент, коли я практично благатиму мою Лисичку, мою тендітну і таку горду дівчинку, залишитися зі мною.

Вона мовчить, але її тіло починає трясти, навіть не одразу розумію, що відбувається. Олеся чи плаче, чи сміється, все перемішалося.

Все це якийсь дивний переломний момент, той самий, що мав статися багато років тому. В усьому винен я зі своєю довбаною гордістю і небажанням довести свої наміри.