Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Хвилини тяглися нудно й помалу; шпигові нестерпуче кортіло дізнатися причину цього дивного побачення, що так мало відповідало його сподіванкам; він втрачав надію й зневірявся і казав собі, що вони, мабуть, зупинилися значно вище або подалися кудись, в якесь зовсім інше місце для своєї таємної змови. Він навіть хотів був уже вийти із своєї засідки й оглянути, що там вони роблять нагорі, коли враз почулися кроки і мало не над самим його вухом пролунали чужі голоси.

Селянин щільно притиснувся до самої стінки, затамував подих і сторожко наставив вухо.

– Ну, вже досить, ми відійшли вже й так занадто далеко, – промовив чоловічий голос, що, очевидно, належав тому старому джентльменові. – Я не можу дозволити молодій леді йти ще далі. Мало хто був би згодився зайти навіть так далеко, але бачите, я виконую вашу примху.

– Мою примху! – скрикнула дівчина, що, очевидячки, йшла за ним слідом. – Ви дуже уважні до мене, сер! Навіть примхи мої виконуєте! А втім, гаразд, мені це байдуже!

– Але ж нащо, нащо ви завели нас у цю дивну, підозрілу місцевість? – провадив трохи ласкавіше старий пан. – Чому ви не схотіли перебалакати з нами нагорі, де все-таки є люди й світ? Нащо ви затягли нас у цю темну гидку діру?

– Я вже вам це сказала, – там я боюся з вами розмовляти, – відповіла Нансі здригаючись, – не знаю, що зі мною, але сьогодні мені чомусь так страшно, так моторошно, що я собі просто місця знайти не можу.

– Чого ж ви боїтесь? – спитав джентльмен, і в голосі його наче забриніло співчуття.

– Не знаю, сама не знаю, – сказала вона. – Ах, якби я знала! Цілий день страшні думки про смерть не відходять від мене! Мені ввижаються покрівці з кривавими плямами, і я вся горю мов у вогні. Щоб час швидше спливав, я взяла ввечері книжку й почала читати, але й на сторінках її мені ввижалося те саме.

– Пусте, це все хвороблива уява, – ласкаво заспокоїв її джентльмен.

– Ні, не уява, – заперечила вона хрипким, здушеним голосом. – Клянусь, на кожній сторінці книги великими чорними літерами було надруковано «труна»… і допіру, ввечері, зовсім близько повз мене пронесли труну.

– Що ж тут дивного? Повз мене теж не раз проносять труни, – одказав джентльмен.

– Але справжні, а це була не така.

В її голосі було щось таке вбивче, смертельне, що підглядникові зашпори зайшли і кров захолола в жилах. Йому трохи відлягло від серця тільки тоді, коли молода леді своїм теплим ніжним голосом попрохала нещасну дівчину заспокоїтися й не попускати волі таким жахливим думкам.

– Будьте до неї ласкавіші, – попрохала вона старого пана. – Вона така нещасна й так потребує доброго слова.

– Ваші горді, зрозумілі отченашники були б задерли ще вище голови й почали б просторікувати про пекельне полум’я й кару, якби побачили мене оце тепер! – скрикнула дівчина.

– Бачите, турок, стаючи на молитву, обмиває добре своє лице й тільки тоді обертає його до схід сонця, – мовив старий джентльмен, – а ці спасенні люди звертають так само регулярно свої очі до найтемнішої сторони неба, насупивши суворо брови проти всього світу, щоб зігнати усмішку з облич своїх ближніх. Якби я мав обирати між мусульманином і фарисеєм, я обрав би першого!

Ці слова стосувалися начебто молодої леді, а може, старий пан хотів дати Нансі час набратися духу.

– Минулої неділі ви не прийшли? – спитав він.

– Я не могла; мене затримали силоміць.

– Хто?

– Той чоловік, що про нього я казала цій леді.

– Але ж у нього не виникло підозріння, що ви звірили на когось ту справу, в якій ми сюди прийшли? – провадив старий джентльмен.

– Ні, – відповіла дівчина, похитавши головою. – Мені дуже тяжко вибратися з дому, коли він не знає, куди я йду. І тоді, ще першого разу, щоб побачитися з леді, я мусила напоїти його лавданумом. Інакше я не змогла б утекти з дому.

– А він не прокинувся до вашого повернення? – спитав джентльмен.

– Ні. Ані він, ані хто інший не підозрюють нічого.

– Гаразд! А тепер слухайте.

– Слухаю, – відповіла дівчина, як він замовк на хвилину.

– Ця молода леді оповіла мені й кільком нашим певним близьким друзям те, про що ви повідомили її два тижні тому, – почав він. – На правду казати, спершу я не знав, чи можна звіритися цілком на ваші слова, але тепер я вірю вам.

– Так, вірте, вірте мені! – палко мовила дівчина.

– Кажу вам, – тепер я вам вірю цілком. Щоб довести свою довіру, я признаюся вам, що ми вирішили будь-що-будь вирвати таємницю в цього Монкса. Але коли… коли ми не піймаємо його або хай навіть піймаємо, а не здолаємо примусити його зробити те, що нам треба, ви повинні будете виказати нам старого злодія.

– Феджіна! – скрикнула дівчина відступаючи.

– Так, ви повинні будете виказати нам цього чоловіка, – відповів джентльмен.

– Нізащо, нізащо в світі! – скрикнула Нансі. – Так, він диявол, а для мене він був, може, гірше за диявола, але я на нього не викажу.

– Не викажете? – спитав старий пан, очевидно готовий до цієї відповіді.

– Ніколи!

– То скажіть – чому?

– По-перше, з тієї причини… леді знають її, і вони підтримають мене, я певна, бо вони мені обіцяли, – твердо відповіла дівчина. – А по-друге, тому, що я жила тим самим брудним життям, що й він; я мала стосунки з багатьма злочинцями й брала з ними участь не в одній темній справі… Вони лихі люди, а все ж не виказали на мене, хоч могли це залюбки зробити, то і я ніколи нізащо в світі не викажу на них.

– У такому разі, – швидко одказав джентльмен, немов це було головною метою його розмови, – в такому разі віддайте до моїх рук цього Монкса й дозвольте мені повестися з ним так, як я хочу.

– А що, коли він викаже на інших?

– Обіцяю вам, що коли нам тільки поталанить вирвати в нього зізнання, ми облишимо всю справу в такому стані. Мабуть, в історії Олівера є певні місця, яких нам не бажано виносити на люди. Нам треба довідатися тільки всю правду, з нас цього буде годі.

– А коли ви її не дізнаєтесь?

– Тоді ми даємо вам слово не віддавати цього Феджіна до рук правосуддя без вашої на те згоди. Якщо нам доведеться вжити цього засобу, то я певен, що мені поталанить нарешті вас переконати.

– Але леді