Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Так, даю вам моє чесне й правдиве слово, – відповіла Роза.

– І Монкс ніколи не довідається, яким чином ви про це дізналися? – спитала Нансі, помовчавши трохи.

– Ні, ніколи, – запевнив її старий пан, – ми поведемося так, що йому це й на думку не спаде.

– Я все своє життя брехала і від колиски прожила з брехливими людьми, але вашому слову я вірю, – мовила дівчина, знову помовчавши.

Лише коли Роза і містер Броунлоу запевнили її ще і ще раз, що вона може цілковито звіритися на них, Нансі заговорила. Вона змалювала всі прикмети того трактира, звідки за нею Феджін послав нині підглядати свого підручного, але говорила вона так тихо й нечутно, що той, хто стояв, затаївши дух, за виступом стіни, міг тільки ледве-ледве розібрати її слова. Вона іноді нараз замовкала, – мабуть, джентльмен записував похапцем якісь її зауваги. Змалювавши досконально, де міститься цей трактир, звідки найзручніше й найбезпечніше стежити за ним, не викликаючи підозр, назвавши дні й години, коли Монкс там найчастіше буває, Нансі на хвилину замовкла, напружуючи свої думки, щоб викликати в своїй уяві якнайяскравіші риси його обличчя і взагалі увесь його образ.

– Він високий, досить кремезний, але не гладкий, – почала вона. – Хода в нього тиха, обережна; він щохвилі озирається назад, то ліворуч, то праворуч. Запам’ятайте, що очі в нього ямкуваті, таких ямкуватих очей я ніколи не бачила; цього досить, щоб одразу впізнати його. Очі й волосся в нього чорні, обличчя темне, смагляве, і хоч він має, мабуть, не більше 26–28 років, воно в нього все зморщене, старече, похмуре. На його блідих скривлених губах іноді знати знаки зубів, бо на нього час од часу находить таке… і він навіть руки собі до крові кусає. Що з вами? Чого ви здригнулись? – спитала вона старого джентльмена, нараз замовкаючи.

Містер Броунлоу похапцем запевнив її, що їй це просто привиділось, і попрохав її говорити далі.

– Більшу частину того, що я вам кажу, я випитала в наших людей, що бувають у цьому трактирі, – провадила дівчина. – Сама я бачила його тільки двічі, й обидва рази на ньому був довгий широкий плащ. Мабуть, більше я вам про нього нічого не скажу… А втім, стривайте, – додала вона, – на шиї у нього під краваткою так високо, що, коли він повертає голову, видно…

– Червону велику пляму, мов опік від вогню або окропу? – скрикнув джентльмен.

– Що? То ви, значить, знаєте його? – вирвалося в Нансі.

Молода леді скрикнула й собі, а потім на кілька хвилин усе замовкло, і шпиг міг навіть чути, як важко вони дихають.

– Так, здається, я його знаю, – порушив тишу старий джентльмен. – А втім, ми побачимо. Люди так часто скидаються один на одного. Може, це й не він!

Сказавши це недбалим, але не цілком щирим тоном, старий джентльмен підступив трохи ближче до пілястра, за яким сидів підглядач, і той виразно почув, як він прошепотів: «Так, це напевне він!»

– Цим ви зробили нам дійсно неоціненну послугу, – мовив старий джентльмен, повертаючись на своє старе місце (принаймні, так воно здалося шпигові). – Я хочу віддячити вам за це, молодице. Що я можу для вас зробити?

– Нічого, – відповіла Нансі.

– Не відмовляйтесь. Подумайте. Скажіть мені просто й щиро, – провадив пан так ласкаво й тепло, що міг би зворушити хоч яке загрубіле, холодне серце.

– Нічого, нічого, сер, – відповіла плачуча дівчина. – Ви мені нічим не допоможете, для мене вже нема вороття.

– Ні, ви самі не хочете його, – відповів старий пан. – Ваше минуле ви змарнували, ви втоптали в болото свої молоді свіжі сили й без жалю розвіяли неоціненні скарби, що життя посилає лише раз на віку й не повертає вдруге; але ваше майбутнє – у ваших руках, і ви можете сподіватись. Звичайно, ми не можемо дати вам душевного спокою, бо він прийде до вас тільки сам в міру того, як ви шукатимете його; але ми можемо забезпечити вам тихе пристановище в межах Англії або десь за кордоном, якщо ви боїтеся залишатися тут; ми не те що можемо, ми щиро, від усього серця хочемо для вас це зробити. Перш ніж займеться день, перш ніж сірий промінь світанку замерехтить над цією річкою, ви будете так далеко, що ваші колишні спільники не зможуть вам нічим зашкодити; ви зникнете так безслідно, наче крізь землю провалились. Ходімо з нами! Я не хочу відпускати вас назад, я хочу, щоб ви не говорили більш ніколи з вашими колишніми товаришами, я хочу, щоб ви не бачили більше вашого старого житла, не вдихали більше того отруйного вбивчого повітря. Покиньте, покиньте це все, поки ще не пізно, поки ви маєте таку щасливу нагоду.

– Вона згодиться! – скрикнула молода леді. – Я бачу, я певна, що вона вагається.

– Боюся, що ні, голубонько моя, – відповів старий джентльмен.

– Так, сер, я не вагаюсь, – відповіла дівчина по короткій внутрішній боротьбі. – Я прикута міцним ланцюгом до мого старого життя. Тепер я гидую, бриджусь ним, я його ненавиджу, але залишити його я не можу. Я, мабуть, зайшла занадто далеко, щоб повертатись назад, а втім, якби ви заговорили до мене так ще недавно, я б засміялась вам у вічі. Але що це… – обірвала вона нараз свою мову, боязко озираючись навколо, – на мене знову напав цей страх. Мені треба швидше, швидше додому.

– Додому? – з великим притиском мовила молода леді.

– Так, додому, леді, – одказала дівчина. – До того дому, що я його собі сама створила всім своїм життям. Годі. Час іти. За мною, може, стежать, мене можуть побачити. Ідіть! Ідіть! Якщо я вам дійсно чимось допомогла, то, прошу вас, облиште мене, пустіть мене, пустіть мене моєю дорогою.

– Марна річ, – важко зітхнув джентльмен. – Може, ми накликаємо на неї біду, затримуючи її. Може, вона вже й так була занадто довго з нами.

– Так, так, вже дуже пізно, – схвильовано проказала дівчина.

– Але ж чим скінчиться життя цього безщасного створіння! – скрикнула з відчаєм молода леді.

– Чим воно скінчиться? – повторила дівчина. – Гляньте перед себе, леді. Гляньте на чорну глибінь. Хіба вам рідко доводиться читати в газетах про таких нещасних жінок, як я, що кидаються з мосту в воду, не лишаючи за собою й однієї живої душі, що заплакала б, пожалкувала б за ними. Може, зі мною станеться це за кілька літ, може, за кілька місяців, – але рано чи пізно, воно мене не мине.

– Не кажіть, не кажіть цього! – скрикнула, ридаючи, молода леді.

– Ви