Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Мати зітхнула з неспокійним полегшенням і квапливо сіла на найближчий стілець, нервово спостерігаючи за ним, не впевнена, чи він зробить так само.

— Чого ти хотіла? — запитав він, сідаючи.

Мати сиділа випростано, у неприродній позі: її плечі були високо підняті, а голова — опущена.

— Милосердя, Генрі, — прошепотіла вона.

— Ти про що?

— Ти мене не розумієш?

— Ні.

— Ну що ж, — вона незграбно і безпорадно розвела руками, — ну що ж…

Очиці матері бігали, намагаючись втекти від його пильного погляду.

— Що ж, стільки всього треба сказати і… І я навіть не знаю, як це робити, але… Ну, є одна практична справа, вона не дуже важлива сама по собі… Я не через неї тебе покликала.

— Яка?

— Практична справа? Наші чеки — Філіпові та мої. Вже настав новий місяць, але наші чеки досі не дійсні. Ти ж це знаєш, правда?

— Знаю.

— І що нам робити?

— Не знаю.

— А ти що з цим робитимеш?

— Нічого не робитиму.

Мати дивилася на нього і, здавалося, рахувала секунди тиші.

— Нічого не робитимеш, Генрі?

— Я не маю можливості щось зробити.

Всі троє напружено вдивлялись у його обличчя. Ріарден був певен, що мати сказала правду: теперішні фінансові труднощі не були основною причиною, а тільки символом якоїсь набагато ширшої проблеми.

— Але, Генрі, ми вже не маємо на що жити.

— Я теж.

— Може, ти передаси нам трохи готівки?

— Мене не попередили, не дали часу отримати готівку.

— Ну, тоді… Слухай, Генрі, все це сталося так несподівано, мабуть, це всіх налякало. У продуктовій крамниці нам відмовляються надати кредит, якщо ти їх сам про це не попросиш. Мабуть, хочуть, щоб ти підписав кредитну картку чи щось таке. Ти поговориш з ними, залагодиш усе?

— Ні, не залагоджу.

— Ні? — вона аж зойкнула. — Чому?

— Я не братиму на себе зобов’язань, яких не можу виконати.

— Ти про що?

— Я не братиму на себе боргів, яких не можу оплатити.

— Що ти кажеш? Як це не можеш? Те розпорядження — якась технічна помилка, всі знають, що це тимчасово!

— Всі знають? А я не знаю.

— Але ж, Генрі, йдеться про рахунок на їжу! Ти не знаєш, чи зможеш оплатити рахунок на їжу? Ти ж володієш мільйонами!

— Я не вводитиму власника крамниці в оману, вдаючи, що ті мільйони мені належать.

— Що ти кажеш? Кому ж вони належать?

— Нікому.

— Ти це про що?

— Мамо, думаю, ти добре мене розумієш. Думаю, ти зрозуміла все раніше за мене. Власність сьогодні більше не передбачає власників. Це саме те, що ти доводила й у що вірила всі ці роки. Ти хотіла, щоб я був зв’язаний. Тепер я зв’язаний. Уже занадто пізно грати в будь-які ігри.

— Невже ти дозволиш якимось своїм політичним ідеям… — вона побачила вираз його обличчя і різко замовкла.

Ліліан сиділа, втупившись у підлогу, ніби боялась підвести погляд. Філіп хрустів суглобами пальців.

Мати знову сфокусувала погляд і прошепотіла:

— Не покидай нас, Генрі.

Крізь її інтонацію пробилася раптова пронизливість, і Ріарден зрозумів, що прочинилися двері, за якими ховалась справжня мета цієї зустрічі.

— Настали жахливі часи, ми налякані. Ось у чому річ — нам страшно, Генрі, тому що ти від нас відвернувся. Я не лише про цей продуктовий рахунок, але це вже ознака: ще рік тому ти не допустив би, щоб з нами таке сталось. А тепер… тепер тобі просто байдуже.

І вона вичікувально замовкла.

— Тобі байдуже?

— Так.

— Що ж… Мабуть, ми самі винні. Ось що я хотіла тобі сказати: ми знаємо, що це наша провина. Всі ці роки ми неправильно до тебе ставилися. Ми були з тобою нечесні, змушували тебе страждати, використовували тебе і не виявляли вдячності. Ми винні, Генрі, ми маємо перед тобою гріх — і визнаємо це. Що ще ми можемо тобі зараз сказати? Чи здатен ти нам пробачити?

— Чого ви хочете від мене? — запитав він чітким і беземоційним тоном, немов брав участь у діловій нараді.

— Не знаю! Хто я така, щоб знати? Але я говорю зараз не про це. Не про дії, а про почуття. Я благаю тебе, Генрі, виявити почуття, тільки почуття — навіть якщо ми на них не заслуговуємо. Ти великодушний і сильний. Ти можеш забути про минуле, Генрі? Ти нам пробачиш?

Жах у її погляді був справжній. Ще рік тому він сказав би собі, що таким чином вона ним маніпулює. Він залишив би при собі огиду, викликану її словами, що не містили нічого, крім туманної безсенсовості. Він би вчинив насильство над своїм розумом, надавши цим словам сенсу, хоч і не здатен був їх зрозуміти. Він вирішив би, що вона в такий спосіб намагається бути щирою, — нехай цей тип щирості був йому недоступний. Але зараз він уже нездатен був пристати на умови інших людей.

— Ти нам пробачиш?

— Мамо, краще нам про це не говорити. Не вимагай, щоб я пояснював, чому. Думаю, ти знаєш це так само добре, як і я. Якщо я щось можу зробити для вас — скажи, що саме. Більше немає чого обговорювати.

— Але я тебе не розумію! Не розумію! Саме для цього я тебе й покликала — попросити у тебе пробачення! Ти відмовишся дати мені відповідь?

— Ну, добре. І що означатиме моє пробачення?

— Га?

— Я запитав — що воно означатиме?

Вона вражено розвела руками, щоб наголосити на очевидності своїх слів.

— Ну… Ми тоді будемо краще почуватися.

— Це змінить минуле?

— Нам стане краще, коли ми будемо знати, що ти нам пробачив.

— Ти хочеш, щоб я вдавав, ніби минулого не існує?

— О Боже, Генрі, невже ти не розумієш? Все, чого ми хочемо, — це знати, що ми тобі хоч трохи небайдужі.

— Ви мені байдужі. Хочеш, щоб я вдавав протилежне?

— Але ж саме про це я тебе й благаю — відчуй це!

— На яких підставах?

— Підставах?

— В обмін на що?

— Генрі, Генрі, ми обговорюємо не бізнес, не