Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Замість зрозумілих слів із висохлого рота Лунав тільки пронизливий писк.

— Толькемек! — прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. — Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми — ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.

— Так, він шукав і знайшов! — Таскела відступила на крок. — А, ти все пам’ятаєш? Після стількох років у пітьмі?

У худій руці Толькемека тремтіла химерна палиця яшмового відтінку зі світним набалдашником, на зразок гранатового плоду. Він виставив палицю перед собою, немов спис, і княгиня відскочила вбік, а з шишки вирвався яскраво-червоний промінь. Він не торкнувся Таскели, зате вцілив між лопаток тієї, що тримала за ноги Валерію.

Пролунало гучне клацання, вогненний промінь вийшов із грудей нещасної і розсипався голубими іскрами на камені жертовника. Жінка впала і почала корчитись і всихати, як мумія.

Воїн, що тримав руки Валерії, загинув другим. Дівчина сповзла з жертовника і порачкувала до стіни. Воїн теж намагався втекти, але Толькемек з незвичайною для його віку спритністю змінив позицію, і бідолаха опинився між ним і жертовником. Знову бризнув вогненний промінь, людина звалилася на підлогу, і голубі іскри посипалися з каменя.

Потім почалася бійня. Люди кричали від жаху, кидалися залою, натикались одне на одного, спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.

Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.

І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.

— Убий його, якщо зможеш! — вона вклала в руку варвара важкий кинджал. — Моя магія тут безсила!

Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.

І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.

Толькемек уже не стрибав, розуміючи, що перед ним супротивник значно грізніший, ніж ті, що вмирали з криками. Первісний блиск варварських очей був не менш страшний, ніж фосфорне сяйво очей старого. Вони кружляли і кружляли; один змінював позицію, і інший негайно робив те ж саме, неначе їх об’єднувала невидима нитка. Але з кожним разом Конан підходив усе ближче й ближче до супротивника. Він уже приготувався до стрибка, але тут пролунав застережний крик Валерії. На якусь мить кімерієць опинився між старим і дверима. Вогненний промінь обпалив Конана, та він устиг відскочити вбік і метнути ножа. Старий Толькемек упав на плити, руків’я ножа тремтіло в його руці.

Таскела стрибнула — але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.

Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.

— Ось тепер війна справді скінчилася! — зауважив Конан. — Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.

— Треба тобі перев’язати ногу, — Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.

— Гаразд, поголодуємо, — сказав він. — Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного — ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.

— Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, — сказала Валерія й солодко потягнулася.

Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.

— Далека дорога до узбережжя, — ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.

— Хіба? — розсміявся він. — Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!

…Валерія залишилася тільки епізодом у житті Конана, як, утім, і решта жінок, окрім тієї, що стала зрештою королевою Аквилонії. Самотній варвар якийсь час мандрував світом, потім знову повернувся в Кімерію. Там до нього дійшла звістка, що аквилонці, яких нічого не навчив гіркий урок фортеці Венаріум, знову розширюють свої володіння на захід, вторгаючись у ліси, заселені племенами піктів, — чи, як їх іще називали, Піктські Нетрі. Отже, попереду знову чекало кровопролиття, і багато роботи для таких вправних воїнів, як Конан…

ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ

1. КОНАН ГУБИТЬ СОКИРУ

На лісовій стежині панувала така тиша, що навіть м’які чоботи, здавалося, здіймають жахливий шум. Саме так думав самотній мандрівник і рухався з обережністю, необхідною кожному, хто переправився через Громову Річку.

Цей хлопець мав середній зріст, відкрите лице, коротко обстрижене каштанове волосся, проте ні капелюха, ні, тим більше, шолома на голові. Одягнений він був за звичаєм тутешніх місць у шерстяну туніку, підперезану поясом, короткі