Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Він ішов безтурботно, хоч останні хатини поселенців залишилися далеко позаду, і кожний крок наближав його до тієї жахливої небезпеки, яка тінню нависла над дикими нетрями. Шуму він зчиняв мало, але був певен, що його вуха обов’язково почують будь-який тріск у зрадливій зелені. Відтак безтурботність його була показною, він уважно придивлявся і прислухався до всього, особливо слухав, оскільки видимість навколо була не більш ніж на два кроки.

Якесь відчуття наказало йому зупинитися і покласти руку на руків’я меча. Він застиг, як укопаний, посеред стежки і почав міркувати, що за звук він почув, та й чи був він узагалі. Тиша була цілковитою — не верещали білки, не співали птахи. Потім погляд його впав на хащі за кілька кроків перед ним. Ніякого вітру не відчувалося, проте одна з гілок помітно колихалася. Волосся стало на голові подорожнього, і він не міг ні на що зважитися — адже будь-який рух притягатиме до нього смерть, що вилетить із зелені.

У гущавині почувся звук важкого удару, чагарники загойдалися, і звідти вертикально вгору злетіла стріла. Метнувшись в укриття, подорожній бачив її політ.

Хлопець причаївся з мечем у тремтячій руці, за товстим стовбуром дерева. Він побачив, що на стежку, розсовуючи кущі, виходить високий чоловік.

На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани — тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном — його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.

Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.

Величезний меч у руці людини був у крові.

— Вилазь! — крикнув він, і вимова здалася подорожньому незнайомою. — Небезпека минула. Цей пес був сам. Вилазь!

Подорожній боязко залишив укриття й подивився на незнайомця. Порівняно з ним він відчував себе слабким і нікчемним.

Незнайомець рухався ковзаючою ходою пантери — так, не до міщан чи поселенців належав він, і навіть у цих диких краях здавався чужинцем.

Велетень пішов назад і знову розсунув віття. Подорожній зробив кілька кроків за ним і заглянув у хащі. Там лежав чоловік — кремезний, смаглявий, сильний. Його одяг складався з пов’язки на стегнах, намиста з людських зубів і масивного наплічника. За поясом убитого був короткий меч, а права рука все ще стискала важкий чорний лук. Волосся у нього було довге і кучеряве, про лице ж не можна було нічого сказати певного — це було суцільне місиво з крові й мозку. Голова була прорубана до зубів.

— Присягаюся богами, це пікт! — вигукнув хлопець.

— Тебе це дивує?

— Авжеж, у Велітріумі й у поселенців мені говорили, що ці дияволи час від часу пролазять кордон, але я ніяк не чекав побачити його в цих місцях.

— Чорна Річка всього за чотири милі на схід, — повчально сказав незнайомець. — А мені траплялося вбивати їх і всього за милю від Велітріуму. Жоден поселенець між Громовою Річкою і фортом Тускелан не може почуватися в безпеці. На слід цього пса я натрапив уранці за три милі від форту і відтоді йшов за ним. А наздогнав уже тоді, коли він цілився в тебе. Ще б мить, і в пеклі з’явився б новий мешканець. Проте я зіпсував йому постріл.

Подорожній дивився на нього широко розкритими очима: цей чоловік вислідив лісового диявола, непомітно підкрався до нього і вбив! Таке мистецтво було неймовірним навіть для Конайохари, що славилася своїми слідопитами.

— Ти з гарнізону форту? — запитав він.

— Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.

Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.

— Звуть мене Бальт, — назвав себе він. — Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив — чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.

— Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, — сказав величезний воїн. — Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, — ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення — безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.

— Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, — зауважив Бальт.

— Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень — не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.

— Але пікти розділені на невеликі клани, — сказав Бальт. — Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.

— І навіть три чи й чотири, — погодився велетень. — Та рано чи пізно з’явиться людина, яка об’єднає тридцять чи сорок кланів, — так було в Кімерії, коли жителі Гандерланда надумали пересунути кордон на північ. Вони хотіли заселити південні області Кімерії. Знищили кілька сіл і побудували фортецю Венаріум. Все інше тобі відоме.

— Відоме, — з гіркотою сказав Бальт. Спомин про цю нищівну поразку був чорною плямою в історії гордого і войовничого народу. — Мій дядько був там, коли кімерійці прорвали оборону. Лише одиниці наших залишилися в живих. Я не раз слухав його розповіді. Варвари зійшли з гір і штурмували Венаріум з нестримною люттю. Вирізали всіх — чоловіків, жінок, дітей. І досі на тому місці лише купа каміння. Більше аквилонці не намагалися захопити