Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Був, — пробурчав воїн. — Був одним із тих, хто першим вибрався на стіни. Я ще п’ятнадцятого снігу не побачив, а ім’я моє звучало на радах старійшин.

Бальт відсахнувся від нього й дивився вражено. Поряд із ним спокійно йшов один із найкровожерніших дияволів, які з вищанням колись штурмували стіни Венаріума, щоб залити його потоками крові…

— То ти варвар… — вирвалося у Бальта.

Велетень кивнув головою на знак згоди.

— Мене називають Конаном-кімерійцем.

— Я чув про тебе! — схвильовано вигукнув Бальт.

Нічого дивного, що пікт програв у цій грі, бо кімерійці були такими самими варварами, тільки ще небезпечнішими. Конан, поза сумнівом, провів багато літ серед цивілізованих людей, проте це не завдало шкоди його диким інстинктам. Бальт не міг надивуватися його котячій ході й умінню безшумно рухатися. Навіть зв’язки кольчуги не дзвеніли, тому що були змащені жиром. У найгустіших і найзаплутаніших хащах Конан зумів би пройти так само беззвучно, як нещодавно пікт.

— Ти не з Гандерланда? — Це було швидше твердження, ніж запитання.

— Я з Таурану.

— Зустрічав воїнів з Таурану, вони звичні до лісу. Але боссонці надто довго прикривали вас, аквилонців, від диких людей лісу. Вам потрібне загартування.

І справді, Боссонське Прикордоння з його укріпленими селищами, де жили відчайдушної хоробрості стрільці, довго було для Аквилонії надійною фортечною стіною від варварів. Тепер у поселеннях за Громовою Річкою зростало покоління лісових людей, здатних протистояти варварам, але таких поки що було мало. Більшість жителів кордону складали такі, як Бальт, — землероби, а не слідопити.

Сонце вже сховалося за вершинами дерев. Тіні на стежці ставали все довшими.

— Не встигнемо ми у форт до ночі, — спокійно сказав Конан. І раптом додав: — Слухай!

Він стояв, пригнувшись, із мечем у руці, готовий будь-якої миті стрибнути й завдати удару. Бальт почув дикий виск, що обірвався на найвищій ноті: так може кричати смертельно перелякана або вмираюча людина.

Конан зірвався з місця і помчав стежкою, з кожним кроком віддаляючись від свого супутника, хоча той також біг щосили. В Таурані Бальт вважався непоганим бігуном, та варвар випередив його без жодних зусиль. Проте хлопець забув про це, тому що вуха пронизав страшенний крик, який йому ще не доводилося чути в житті. Але цього разу кричала не людина: то було якесь переможне сатанинське нявкання, торжество створіння, яке вбило людину, і відлуння цього крику прокотилося десь у похмурих безоднях за межами людського розуміння.

З переляку Бальт мало не спіткнувся, але Конан продовжував так само бігти і зник за поворотом стежки; Бальт, аби не залишитися наодинці з цим жахливим криком, у паніці помчав за ним.

І… ледве не наскочив на кімерійця, який стояв над неживим тілом. Та Конан дивився не на мертвяка, що лежав у кривавому багні, — він уважно оглядав чагарники обіч стежки.

Убитий — невисокий повний чоловік — був у дорогих мережаних чоботях і, незважаючи на спеку, в підбитій горностаєм туніці. Його широке бліде обличчя зберігало вираз жаху, а товста шия, немов бритвою, була перерізана від вуха до вуха. Короткий меч залишився в піхвах — значить, напад був несподіваним.

— Пікти? — прошепотів Бальт і теж почав роззиратися навсебіч.

— Ні, лісовий демон. Це вже п’ятий, присягаюся Кромом!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти чув коли-небудь про піктійського чаклуна на ім’я Зогар Заг?

— Ніколи не чув.

— Він живе в Гвавелі, найближчому селі за річкою. Місяців зо три тому він викрав кілька нав’ючених мулів з каравану, що прямував у форт саме цією стежкою. Напевно, задурманив чимось погоничів. Мули належали, — Конан доторкнувся до тіла носком чобота, — ось цьому, Тіберію, торговцю з Велітріума. Везли мули бочки з пивом, і старий Зогар, замість того щоб швидше перебратися через річку, вирішив пригоститися. Слідопит на ім’я Сократ вислідив його і привів Валанна з трьома солдатами до хащі, де наш чаклун спав, упившись. За наполяганням Тіберія, Валанн посадив Зогара Зага у в’язницю, а це для пікта найстрашніша образа. Старий зумів убити стражника і втекти, та ще переказав, що збирається прикінчити Тіберія й тих п’ятьох, що його зловили, та так прикінчити, що аквилонці два століття пам’ятатимуть і тремтітимуть від жаху.

І слідопит, і солдати вже мертві. Сократа убили біля річки, воїнів — біля самого форту. А тепер ось і Тіберія. Але ніхто з них не поліг від руки пікта. Кожний труп, окрім цього, був обезголовлений. Голови ці, звичайно, прикрашають нині вівтар того божества, якому служить Зогар Заг.

— Чому ти гадаєш, що вбивали не пікти? — запитав Бальт.

Конан показав на тіло купця.

— Ти думаєш, це мечем чи ножем зроблено? Подивися уважніше і зміркуєш, що таку рану може залишити тільки кіготь. М’язи розірвані, а не перерубані.

— А якщо пантера… — невпевнено припустив Бальт.

— Людина з Таурану має відрізняти сліди кігтів пантери. Ні, це лісовий демон, якого Зогар Заг викликав, щоб помститися. Бовдур Тіберій, пішов у Велітріум самотою та ще й надвечір. Але кожен з убитих перед смертю немов би божеволів. Поглянь — про це свідчать сліди. Тіберій їхав стежкою на своєму мулі — очевидно, віз шкурки видр на продаж у Велітріум. І щось стрибнуло на нього ззаду, з-за тих он кущів. Бачиш, там гілля зламане? Тіберій устиг тільки раз крикнути — і вже став торгувати шкурками в пеклі. Мул утік в хащі. Чуєш, він шарудить там у кущах? Демон не встиг забрати голову Тіберія — злякався, коли ми прибігли.

— Коли ти прибіг, — поправив Бальт. — Значить, не настільки й страшна ця тварюка, якщо втікає від одного озброєного чоловіка. А може, це все-таки був пікт з якимось гачком? Ти сам бачив це?

— Тіберій був теж при зброї, — пробурчав Конан. — Та Зогар Заг, уже певне, попередив демона, кого вбивати, а кому дати спокій. Ні, я його не бачив. Бачив тільки, як тремтіли кущі. Але якщо хочеш ще доказів, то дивися.

Вбивця наступив у калюжу крові. Під кущами на узбіччі стежки залишився кривавий слід на засохлій глині.

— Це, по-твоєму, людина залишила?

Мурашки побігли по стриженій голові Бальта. Ні людина, ні жоден із відомих йому звірів не міг залишити такого дивного, страшного, трипалого сліду. Обережно, не торкаючись землі, Бальт спробував зміряти його п’яддю. Але відстань між кінчиками мізинця й великого пальця виявилася недостатньою.

— Що це? — прошепотів хлопець. — Ніколи не бачив такого.

— І жодна людина сповна розуму теж не бачила, — похмуро відповів Конан. — Це