Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Почалося! Почалося!

У той час вся наша фортеця була залита теплим сонячним промінням, останнім цього дня. Людям уже не було ніякої роботи, тож вони ніжилися під сонечком, не приховуючи ліні, й виглядало так, що вони душею й тілом насолоджуються життям. Мої прислужники грали в «мігманг»[131]. У цьому світі тільки вони вдвох могли лишатися цілком незворушними, щоб я при цьому не робив. Тож коли я закричав, Аїр-молодший навіть не повернув голови, а Соднам Г’ялцен дурнувато до мене усміхнувся, а потім знову занурився в гру.

Однак найбільш мене вразило те, що туси й управитель також грають у «мігманг», сидячи на землі й підібгавши під себе ноги. І їх так само заливає навскісне сонячне проміння.

Мій крик, здавалося, не схвилював їх, однак я подумав, що це вони тільки вдають, що не чують. Адже вони не хочуть поставити мене в незручне становище. Усі знають, що сьогодні має статися якась подія, і всі на неї чекають, тож не дивно, що в такій ситуації знайдуться люди, які потайки подумають: так багато вух пильнують ту подію, що неодмінно хтось почує, навіщо ж тоді так волати це «почалося!»?

Мій образ в очах батька саме зазнавав змін — з бовдура я ставав носієм великого, аж до простоти, розуму. Але всі мої зусилля розвіялися разом із цим недолугим криком. Слуги подивилися на мене з двору внизу. Аби правильно визначити напрямок звуку, вони підняли свої кляті руки до чіл, затуляючи очі від колючого сонячного проміння. Але управитель і туси так само не рухалися.

Потім мій крик зник, а все навколо — поблизу й удалині — залило післяобіднє сонячне світло.

Я — невиліковний, невиліковний дурень. То нехай я ним і буду! Нехай усі люди на землі — туси, управитель, слуги, чоловіки й жінки потайки сміються з мене і плюють на моє обличчя. Ха-ха, кажіть: дурень! Кажіть-кажіть: дурень! А котіться ви к бісу, дурень буде співати! Відтак я заспівав пісню на мотив тієї, що називалася «Помер володар славний»:

Співаючи, я ще й демонстративно ходив туди-сюди по коридору, постійно буцаючи поручні, маскуючи таким чином злість на себе й розчарування. Якби пришелепуватий син туси Мерці співав і далі, він би почав ревти від власної недолугості.

Однак повільніше трохи, дайте, я витру сльози!

Оскільки саме тоді, коли я співав, події й почалися. У ту мить моє серце було сповнене розчарування, тому я не почув, коли все дійсно почалося. Я співав собі, співав, аж раптом побачив, що люди, які грали в шахи, підкинули їх у небо, і побачив, як унизу забігали слуги.

Мої губи співали, а очі дивилися на безлад навколо, і я думав, що ці люди, напевне, вважають, що я через біль можу кинутися з вежі вниз. Батько кинувся до мене, почав розмахувати до мене рукою і вказувати в напрямку віддаленої ущелини. Тепер і я почув, що звідти, куди вказував батько, долинають потужні постріли.

Я припинив співати.

Батько загукав до управителя:

— Він знав наперед, він знав раніше за нас! Він — найрозумніший дурень у світі!

Управитель також закричав:

— Хай живе родина Мерці! Він знав наперед без ворожіння!

Так волаючи, вони підбігли до мене й хотіли щось сказати, однак мені нічого було їм говорити. Можливо, я щойно витратив на спів забагато сил, тож тільки сказав:

— Я стомився і хочу спати.

Вони пішли за мною до кімнати. У далекій ущелині продовжували лунати потужні постріли. Такі щільні й радісні звуки могла видавати тільки зброя родини Мерці. Я заснув. Управитель сказав:

— Спи спокійно, паничу. Ніхто не може протистояти зброї Мерці.

— Ви йдіть, — сказав я, — ви зможете протистояти.