Читати книгу - "Ярославна"

Як летить бувало та зміюка семиголова, кипчаки падали перед нею на коліна – не було в них такого богатиря, щоби із тим страхопудалом міг поборотися, на герць з ним стати.

А хто перед ним на коліна не впаде, того він вогнем спопелить.

А як голодний він – а пащек у нього, як уже було сказано, сім і сім ротяк вони мали, і кожна жерти хотіла – спробуй їх нагодувати. Тож змій кого побачить, того й схопить і ним пообідає. Хоч коня схопить, хоч вівцю яку, хоч худобину, хоч самого кипчака. Чи дітей похапає. А вже як нажереться, ситий стане, тоді й добрішає і кілька день потім нікого не чіпає. Ось тоді ті кілька днів – як змій ситий був, – кипчаки й жили. А як знову зголодніє – нема життя кипчакам. Бо не знано було, ким сьогодні змій пообідає – конем, худобиною чи кипчаком та його дітьми. А спіймати йому чоловіка – легше легшого. Налетить, дожене, хапоне – спробуй від нього втекти. Він тебе разом з конем може хапонути. Гам – і нема. Ні коня твого, ні тебе на тім коні. А в змія сім пащек, і кожну треба нагодувати. Чи й вистачить коней, а з ними й кипчаків – отаке лихо тоді чинилося у степах. А вигнати змія із степів у кипчаків сили не було. Коли б трапився богатир… Але він не траплявся, і змій почувався безпечно і геть від того знахабнів. Що хотів, те й чинив у степах, і нікому було на нього поскаржитись.

А мешкав він у долині біля Дону. Там на могилі в нього й гавро було – лігво його. Чи барліг. Здоровенне таке гніздо на могилі, а навколо гавр’я завжди літає, каркає. У тім гнізді змій і виводив своє потомство. Гаддя своє. Малі змієнята у нього там з яєць вилуплювалися. І кожне гаденя під осінь великим гадом стає. І кудись летить. Мабуть, інших людей їсти, бо кипчаків самому змієві ледве вистачало.

А якось у степу лучилася пожежа превелика. Гуркнув грім гучний-прегучний, вогненна стріла його полетіла на землю і сухий степ підпалила. (Казали, що то злі духи так чинять). Це трапилося тоді, як Шарукан ще хлоп’яком був. Огнище спалахнуло чи не до неба, вогненний вал нісся степом і все пожирав на своєму шляху. Пастухи ледве встигали із своїми табунами й стадами у безпечне місце перебігати, хоч худоби багато й погоріло.

Шарукан тоді з батьком коней пас неподалік тієї могили, на якій і було гавро-гніздо лютого змія.

Аж тут загоготіло, і вже до них вогонь низом несеться. Стали вони втікати чимдуж. Та малий Шарукан раптом спинився і каже батькові: так і так, на тій могилі гавро змія, а в ньому гаденя мале сидить. Хоч і зміюка, а шкода. Згорить… Батько одказує: туди йому, мовляв, і дорога! Хоч на одного гада менше стане… А синок його інше гне. Негоже, мовляв, малих у біді кидати – ти ж мене так учив. А те гаденя мале, воно ще не вміє літати, а батька-змія ніде не видно.

– Роби як хочеш, – каже йому батько. – Спасай те гаденя, як виросте, воно тебе не пощадить – бо така вже зміїна порода.

Степ горить, гоготить, вал вогняний несеться, все ближче й ближче він. Ось-ось до могили долетить. Шарукан схопив те гаденя за крильця, ухиляючись, щоб воно не пошматувало його пазурами, і помчав коня з могили – далі, далі від вогняного валу, після якого залишалася чорна пустка і спечена земля. А мчав Шарукан у напрямку річки, де можна було врятуватися. І болота там, і піщані коси, на яких вогняний смерч можна було пересидіти.

Вогонь, женучись за ним, добіг до ріки і спав… Тільки дими курять та згарищем смердить…

Змієве маля, певно, збагнуло нарешті, що його рятують, і вже більше не виривалося і не силкувалося вкусити свого рятівника.

Повернувся Шарукан до кочовища: ось, каже, дивіться яке гаденя!.. Зібралися пастухи – це було в тому краї, куди пожежа не дістала, – ледве дух після втечі перевели, аж тут і Шарукан.

– Ось, – каже, – згоріло б, бо ж мале ще, так я його порятував. Хай з нами поживе.

Збіглися й дальні пастухи, гаденя роздивляються, вражено головами хитають. Хоч і мале гаденя, але вилитий змій-батько, той, що людей та худобу хапає і без жалю пожирає. Разом з людьми…

Зачали радитись: що робити з гаденям? Виросте, змієм страшним стане, людей хапатиме, свавілля чинитиме. Покіль мале та безпомічне, треба його і той…

А Шарукан собою гаденя загороджує.

– Не дам вбивати! – кричить. – І топити не дам! А від вогню я його вже спас. Воно, хоч і змієня, але ж мале. А малих не можна вбивати, бо тоді і великих не буде. Гаденя ще безневинне. Бо нікому ще нічого лихого не вчинило. То хіба ж можна його вбивати лише тому, що батечко у нього змій?

– Та хто ти такий, що не даси? – дивуються старші.

А той хлоп’як гордо так:

– Шарукан я!

І так сказав, що всім і заціпило.

Пастухи потім ще подумали, почухалися, міркуючи так і сяк, порадилися гуртом і вирішили: гаденя й справді мале. А малих не годиться вбивати, не звірі ж вони. Хай живе…

Гаденя з Шаруканом і здружилося. Всюди вони удвох, наче й справді друзі.

Та ось новий місяць у степах народився. І тут прилетів змій-батько. Стало темно в степу, як розправив він свої крила, вітер од них загоготів.

– Віддайте мені сина мого! – шипить, вогнем дихає. – Що ви з ним зробили? Та я вас!..

– Нічого, – злякалися пастухи. – Оно-но із Шаруканом грається. Він його од вогню порятував.

Бачить змій, що синок його живий та здоровий, і каже Шаруканові:

– За те, що сина мого, малого й безпомічного, від вогню лютого порятував – віддячу тобі зело. Будеш ти віднині не пастухом, а – ханом. І ханом над усіма ханами і ханенками, великими й малими, і над людом своїм, скільки не є у вас племен – владикою будеш. Твій народ я віднині теж захищатиму, всі племена ваші.

Ось так Шарукан – син безрідного кипчацького пастуха, простого-простісінького і незнатного, і сам пастух, як підріс – ханом став. Та не яким-небудь – їх у Куманії чимало, – а старшим над усіма ханами і над кипчаками усіма. Теж владикою став. І мудрим був, бо мудрість зміїна і