Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Його кімната розташована на другому поверсі, під дахом, куди вели дерев’яні сходи, і він почув, що по них хтось важко підіймається; очевидно, це була тітка Настуся. Починалися персональні до нього візити, коли приймав їх кожну окремо, і то не лише для вручення особистих дарунків, а й для бесід; так складалося, що кожна прагнула розповісти йому про свої проблеми й претензії, чи, як-то кажуть, вилити душу, хоч його місія в цьому акті завжди була пасивна: слухати й притакувати. Але тітки й не прагли, щоб він втручавсь у їхнє життя, когось із кимось мирив, за когось проти іншої поставав, тітки в цьому були делікатні й потребували слухача і мовчазливого співчуття. Дивно лишень те, що тітка Настуся не дочекалася, коли він подасть знак, що прокинувся і вже може її прийняти, — цього разу вона чомусь поспішала використати своє право першої і старшої. Він встав із ліжка і сів у старого, потертого й потемнілого фотеля. У двері обережно постукали, вони привідчинилися, і в прочілі з’явилося важке, вольове, з підгарлом обличчя тітки Настусі із чималою бородавкою між брів.

— Не спиш? — спитала вона найдобродушніше. — А я думаю: турбувати тебе чи ні?

— Заходьте, заходьте! — сказав Станіслав і звівся, щоб привітати тітку.

Важко перевалилася через поріг і впустила свої тілеса на стільця, який застогнав і зарипів під її вагою. Станіслав розстебнув дорожню сумку, де було складено індивідуальні подарунки для тіточок, і вийняв горішнього пакунка — подарунки в нього було складено «за ранжиром», як він жартував.

— Так нас балуєш, Стасику, — сказала тітка Настуся, із задоволенням приймаючи пакунка. — Не варто на нас так витрачатися, ми вже старі й потреби наші малі. Що тут? — спитала швидко.

— Відріз на плаття, — сказав Станіслав.

— О! — вигукнула тітка. — Завжди здогадуєшся, що мені треба. Моє вихідне плаття, сам бачив, уже соромно вдягати.

Тітка любила тканини барвисті у велику квітку, і цей смак у неї не порушився і в старості. Швидко розгорнула папір і зирнула на тканину: була якраз така, якої сподівалася. Одежу тітка собі шила сама, для цього в домі трималася стара зінгерівська машина, отже, тітка матиме невдовзі задоволення засісти за неї. Шила із захопленням; до речі, не лише в часи меланхолії, що вряди-годи її долала, але і в час шиття переставала займатися домом — це мали переймати сестри.

— Знаєш, я трохи поповніла, — зізналася тітка, — тому старе плаття ледве на себе вбила. І кручусь цілий Божий день як муха в окропі, і все одно повнію. Старість! — сказала вона печально.

— А по-моєму, ви такі, як були! — сказав Станіслав. — Це потрібно було зазначити: тітка про свої вади могла говорити сама, але не терпіла, коли казав хтось.

— Це вже ти комплементуєш, — поблажливо мовила і знову з любов’ю зирнула на тканину. Потім зітхнула і відклала її на ліжко.

— Дякую, хлопчику! — сказала хоч він уже давно не хлопчик. — Дякую, що не забуваєш свою стару й бідну тітку, — наголосила на слові «бідну». Зробила багатозначну паузу, а тоді значуще глянула на небожа. — Бачиш, я серед них найубогіша, бо пенсії фактично не маю, як вони всі. Все віддала для них, все біля них крутилася, все їм пригоджувала, а вони й копійки мені не перекинуть. Старість, Стасику — це важка річ.

— Хіба щось не так? — спитав.

— Все не так! — категорично відрубала тітка. — Людина на старість вар’ятує, стає примхлива і свавільна. Вони мене вже зовсім не слухаються, а часом таке вріжуть, що цілий день плачу. Наприклад, що я не працювала й не заробила собі пенсії, ніби я колись сиділа, склавши руки, і цілий вік не була їм прислугою. Отож вони тепер до мене як до прислуги й ставляться.

— Що ви таке кажете, тьотю! — здивовано вигукнув. — По-моєму, ви головний мотор цього дому.

— Це по-твоєму, — гірко сказала тітка. — А по-їхньому: прислуга. І те не так зробила, і се, і не те, що їм смакує, зварила, і не так. Тій хочеться того, цій іншого, тій смачно, іншій несмачно, та собі потай цукерочки підкуповує, а та складає грошики в панчоху. Тій наряди ще в голові, а інша тільки й жере, що солодке та м’ясне. І кожній догоди, кожній її манаття випери, а ще й прибрати за собою лінуються — все мені, все мені! Та книжечки почитує, бо їй ще романсувати хочеться, і більше нічого не хоче знати, а та лежить цілими днями біля телевізора — краще б ти нам його не дарував.

— Хотів, щоб вам було веселіше, — сказав Станіслав.

— Отож, кому веселіше, а кому смутніше. Всі на старість вередливі зробилися, всім незадоволені; скажеш котрій слово, а вона тоді у відповідь — десять, а ще й очі колять, що я, мовляв, цілий вік пробайдикувала. Бронька так мені і сказала: ти, каже, в нас коник-стрибунець. «Отепер, — каже, — скачи, небоже, на морозі гопака!» Не уявляєш, як тяжко мені буває з ними жити. Ніхто тобі не подякує, ніхто слова доброго не скаже — все не так! Знаєш, що Марія потайки випиває?

— Не можу повірити, — мовив Станіслав.

— А воно так. Ми її й трусили, і все якусь пляшку знайдемо, вже й сваримо, і грозимо, що виженемо, а вона така утайлива, така хитра стала, — що ти хочеш, у тих тюрмах чого людина не набереться — все від неї, як од п’яниці, несе. Повинен з нею поговорити! — сказала наказово. — Вона тебе шанує, то тільки тебе й послухає… Вже які дружні були Ольга з Лєнкою, але й ті між собою гризуться: та взяла одежу в тої, а яка різниця, коли одежа однакова? Нє, понашивали собі признак, чия в кого