Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Повернувшись до себе, Філіп застав у вітальні вельми цікаву картину. Посеред кімнати на встеленій килимами підлозі сиділи Ґабріель де Шеверні, Маріо д’Обіак та Марк д’Арінсаль і перебирали якісь речі, що лежали, звалені в купу, перед ними. Там було кілька мереживних манжетів, пара жіночих рукавичок, один відірваний від сукні рукав, десяток носових хусточок з вишитими на них гербами й ініціалами, безліч різнокольорових стрічок для волосся, а також різні дрібнички, на зразок брошок, шпильок і застібок.

— А це що таке? — промовив Філіп, швидше констатуючи сам факт наявності цих речей та їхню кількість, ніж питаючи, звідки вони взялися. Їх походження було для нього очевидне.

— Подарунки від дам, монсеньйоре, — з усмішкою відповів д’Обіак. — Під час турніру пан де Шеверні наказав перехоплювати їхніх посланців, щоб вони не відволікали вашу увагу.

— Ага. — Філіп сів навпочіпки, швидко оглянув подарунки і, гмикнувши, сказав: — Ні панчіх, ні підв’язок, як я розумію, немає.

— Чого-чого? — здивовано перепитав Ґабріель.

— Ще б пак, — ніби не чуючи його, продовжував Філіп. — Занадто вишукана публіка для таких пікантних подарунків… Стоп! — Він видобув з купи чудової роботи брошку й пильно роздивився її з усіх боків. — Оце так! Якщо тільки я не помиляюся… Ґабріелю, ти часом не пам’ятаєш, хто її прислав?

— Принцеса Кастильська, — замість нього відповів Марк д’Арінсаль. — Старша з них, пані Бланка. Подарунки приймав я.

Задоволено муркочучи, Філіп приколов брошку до свого камзолу.

— Нехай Монтіні показиться.

— Щодо Монтіні, монсеньйоре, — озвався д’Обіак. — Є гарні новини.

— Ну?

— Сьогодні йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бійка.

— Так йому й треба, вискочці! — зрадів Філіп. — Гм… Спасибі за приємну звістку, Маріо.

— Радий вам служити, монсеньйоре.

— Знаю, хлопче. І, будь певен, ціную це. Та на сьогодні твоя служба скінчилась. Як, власне, й Маркова. — Тут він ляснув пальцями лівої руки. — І ще одне. Чий це рукав?

— Однієї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлії. Ім’я, на жаль, я забув.

— Атож, згадав! — сказав Філіп. — Я бачив у римській ложі дівчину без рукава… як там її звати?… Діана Орсіні, ось як! Точно вона. Що ж, візьмемо це до відома. — Він облизнувся. — Ну, все, хлопці, ви вільні. Ходіть спати. Сьогодні чергуватиме Ґабріель.

З цими словами Філіп пройшов у сусідню кімнату, де за допомогою Ґабріеля скинув камзол, черевики та штани й одягся в простору біло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому імператором Авґустом. Розлігшись на канапі, він солодко потягнувся, широко позіхнув і лише тоді з подивом помітив, що в дверях досі тупцює д’Обіак.

— Чого тобі, Маріо?

Хлопець розгублено заморгав.

— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.

— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Іди.

Д’Обіак дурнувато осміхнувся:

— Але ж я розраховував, монсеньйоре…

— А я кажу: йди. Чи щось не так?

— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки…

— Ну, що?

— Я думав, що сьогодні моя черга, і…

— І домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Філіп. — Що ж, біс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?

— Опівночі.

— От опівночі й почнеш… мм… чергування.

— Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.

— І без твоєї вдячності якось проживу. Ану, геть звідси, поки я не передумав!

Д’Обіак прожогом вискочив з кімнати і щільно зачинив за собою двері.

Ґабріель підсунув ближче до дивана стілець і сів.

— Цікаво, — промовив Філіп. — Як зараз Марґарита?

— Дуже засмучена, але спокійна, — відповів Ґабріель, хоч запитання було суто риторичним. — Звеліла Констанці де ла Пенья читати їй Новий Заповіт.

— Що саме?

— Здається, Одкровення.

— Це серйозно… Отже, ти бачився з Матильдою?

— Так.

— І як вона?

Ґабріель похнюпився і промовчав.

— Облиш це, братику, — співчутливо сказав Філіп. — Послухайся моєї поради, дай дівчині спокій.

— Ні, — вперто похитав головою Ґабріель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.

Філіп важко зітхнув:

— Що ж, воля твоя…

Якийсь час обоє мовчали. Філіп лежав горілиць, заплющивши очі. Незважаючи на втому, з його обличчя не збігав заклопотаний вираз.

— Мабуть, вам час лягати, — озвався врешті Ґабріель.

— А я й так лежу, — напівжартома відповів Філіп.

— Вас щось гризе?

— Вгадав.

— І що ж?

Замість відповіді Філіп схопився з дивана, вступив ногами в капці й повагом пройшовся по кімнаті. Потім повернувся до канапи, сів і видихнув:

— Анна! Я нестямно закохався в неї.

Ґабріель запитливо глянув на нього:

— Але ж тільки вчора ви казали, що найкраща з усіх…

— Бланка! Авжеж вона. Та наразі йдеться не про жінок, а про політику. Як жінка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовні вона гарненька й тендітна, надто вже багато в ній усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.

Ґабріель розгублено кліпнув очима.

— А що з Марґаритою?

— До дідька Марґариту! — раптом вигукнув Філіп, знову схопився на ноги, але негайно ж сів. — Нехай її розігрують Оска, Шампань та Іверо. А я пас.

— Чому? — спитав Ґабріель, здивований таким бурхливим сплеском емоцій.

— А тому… Втім, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?

— Як це хто? Принцеса-наступниця Навари.

— А що таке Навара?

— Ну, королівство. Невелике, проте королівство.

— Мені це не важить. Нащо мені