Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Тисячу разів! - обізвалась тут дівчина стисненим голосом, усміхаючись гірко. На спогад тої «сплати» станув дорогий померший перед її очима й викликав у неї сльози.

Я приступив до неї.

- Ми стоїмо чисті проти себе, мамо, - сказав я, звертаючи голову за матір'ю. - Чи не так, панно Маню?

Вона не відповіла.

Одначе я її і без відповіді зрозумів. Притягаючи її лагідно до своїх зворушених грудей, я сказав:

- Кладка вже за нами.

- Назавше, Богдане! - відповіла глибоко зворушена дівчина й усміхнулась уперше від часу смерті брата до мене.

- Слава богу!

- Нехай вас бог благословить! - обізвалась близько нас нараз і старушка аристократка. - Нехай хоч вас благословить.

- А померлого дух нехай радується між нами, перебуває вічно з нами, - докинула поважно мати. - Був шляхетний і благословенний самим господом, бо навить і смерть його, хоча передчасна, викликала попри страшне зло ще й добро.

Я поглянув на матір.

Її слова я добре зрозумів, як у тій хвилі й її душу. Смерть нещасного товариша, котра уявлялась їй чомусь виключно чи не конечним наслідком його колишнього рятування її маєтку з полум'я, викликала в ній чудні уяви, гризоту совісті й переворот, що спонукав її до кроку, котрого до кінця життя свого не пожалкувала, а якого не був би ніхто по її затверділій душі сподівався, а найменше - її власний син. Слова доктора Роттера, висказані про неї по від'їзді Мані й Нестора з гір, сповнилися.

Вона сама до свойх дітей вернулася.

Відтак, підводячись з задоволеним, успокоєним лицем, якого не бачив я давно в неї, з свого місця кивнула до мене:

- Зрозумів ти тепер мою «справу», сину? - спитала, усміхаючись. - Зрозумів, чому мусила конче й особа Богдана Олеся «фігурувати» в справі з Обринськими?

Я не відповів.

Був так зворушений несподіваним оборотом цілої справи, як і зміною, що зайшла з матір'ю, що не був у силі їй в тій хвилі словами відповісти, а ще менше подякувати. Це лишив на пізніше, і вона, зрозумівши мене, з тим погодилася. Однак вона все ж не мала супокою. Кивнула за хвилину на мене вдруге й сказала:

- Мій «інтерес» закінчився, сину, і, як бачиш, я успокоена. За хвилину-дві я від'їду. Ти, як хочеш ще дальше «фігурувати», - тут усміхнулась, - то запишися. Щодо мене, то я їду. Почування сильні, веселі чи смутні, також томлять силу. Я стара, а від часу пожежі й хороби стратила енергію й томлюсь. Я попрощаюсь.

Одначе Обринські її не пустили. Ні старенька мати, що на недовгий цей часок мов віджила, не позволила так скоро віддалитись, ні наречена її сина. А коли годину пізніше, нім розпрощались ми всі, я зайшов на хвилину за Манею в сусідню кімнату, - ніяк не міг здержатись, щоб не пригорнути її вдруге до себе. Обоє були ми дуже поважні й зворушені.

- Чи ти того вповні свідома, що стаєш невідклично власністю «мужика», зозулько? Обі матері нас уже поблагословили!

Вона закинула мовчки обі руки на мою шию й на хвилину опустила голову, мов спочила на моїй груді.

- Тепер ти мій світ, Богдане, і його я не покину! - прошептала дрижачими вустами, - будь мені ним свідомо.

- Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя біла мрія! І по довгім часі, як колись у лісі, наші вуста знов з'єдналися.

* * *

З початком зими, того самого року, як сніг уже на добре став падати, ми побралися. Було враджено між мною й обома матерями, що просто з церкви я заберу свою жінку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона також не опиралася. На весілля прибула й Оксана, щоб опісля забрати матір назавше вже до себе.

Я свою жінку, ту дорогу свою дівчину, вніс буквально на руках у свою хату. Неначе нині стоїть мені той святочний білий вечір перед душею. Такий був він погідний та ясний. Тут і там доносились дзвінки саней до нас. Хотілося сміятись і плакати серед першого того снігу, - впевняла Маня. Багато його впало, і він уложився всюди пушком, як ми вертали з церкви. Без проводу гостей, самі одні, несені, мов вітром, дорогими кіньми. І я її вніс до хати. Тиху, поважну, білу мрію свою - поставив у кімнату. Ясно освітлені були вони в мене й пишно прибрані. Цвітів, найулюбленіших її, повно.

Так приймав мужик свою дорогу аристократку. А десь за нами гуртом додому гнались у санях з дзвінками - гості.

З одноії з тихших кімнат, призначеної для неї виключно, доходив до нас звук гри старосвітського мого годинника. Переходячи через хату зо мною, вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до нас, була така ніжна й гармонійна, що здавалося, ми вступили в окружаючій нас тишині в якусь казку.

- То старосвітськість, зозулько. - сказав я до неї півголосом.

- Вона заспокоююча й гарна, - відповіла, окинувши мене поглядом, повним любові й подяки, - як і ти сам, Богдане.

Подорожі пошлюбної ми не робили, як усі сподівалися. Вона не хотіла, а я не натискав.

- Ти старомодна аристократка моя, - закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі. - Наші колишні погляди поміняли ми.

- Може, - відповіла вона. - Може й поміняли, але певно несвідомо. Життя й досвіди, а передусім сама та «модерністичність» навчили мене придержуватись того з «старосвітськості», що гарне для нашої душі й миле, дарма що воно старосвітське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий, і нащо нам усе те міняти саме тепер на готелі, плачені місця й т. ін. Колись, Богдане, - додала й поглянула поважно на