Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Десь із годину.

Вона поглянула на порожні резервуари.

— Бачив щось цікаве?

— Я думаю.

— А, — вона знову замовкла. — Знаєш, цей граний летинол страшніший за станер. Принаймні людина, в яку поцілили зі станера, знає, що зазнала ушкоджень. Летинол же каже їй, що, хоч через що вона пройшла, все чудово — просто йди вперед і розслабся. А тоді людина перечіпляється об перший п’ятисантиметровий кабель, який намагається переступити.

— Здається, тобі треба лежати, — м’яко зауважив я.

— Так, ну, тобі, мабуть, теж. Завтра в тебе будуть незлецькі синці на обличчі. Мерсер робив тобі знеболювальний укол?

— Він мені не знадобився.

— О, крутелик. Я думала, ми домовилися, що ти глядітимеш цей чохол.

Я задумливо всміхнувся.

— Тобі треба побачити іншого хлопа.

— Та бачила я іншого хлопа. Ти його голіруч порвав, так?

Я продовжив усміхатися.

— А де Трепп?

— Твоя подружка-дротниця? Зникла. Сказала Баутісті щось про конфлікт інтересів і зникла в нічній пітьмі. Баутіста рве на собі волосся, намагаючись вигадати, як прикрити цей безлад. Не хочеш піти з ним поговорити?

— Гаразд.

Я знехотя посунувся. У зеленому світлі з переливальних резервуарів було щось гіпнотичне, а під моїм занімінням починали невпинно кружляти ідеї, намагаючись покусати одна одну, наче пляшкоспини у спіралі годівлі. Смерть Кадміна аж ніяк мене не заспокоїла — вона лише запустила повільне перегорання запобіжника руйнівних бажань у мене в животі. Хтось за все це заплатить.

«Особисте.»

Але це було гірше ніж особисте. Тут річ була в Луїзі-Аненомі, порізаній на хірургічній тарілці; в Елізабет Елліотт, заколотій і надто бідній, щоби перечохлитися; в Айрін Елліотт, яка ридала за тілом, що його носить через місяць представниця якоїсь компанії; в Вікторі Елліотті, одночасно травмованому втратою та поверненням тієї, що була і не була тією самою жінкою. Річ була в молодому чорношкірому чоловікові, який зустрівся з родиною у зламаному немолодому білому тілі; річ була у Вірджинії Відаурі, що гордовито ввійшла у сховище з високо піднятою головою, забруднюючи останньою цигаркою легені, які ось-ось мала втратити — без сумніву, вони мали дістатися якомусь корпоративному вампіру. Річ була у Джиммі де Сото, який видряпав собі око в багнюці та вогні під Інненіном, і мільйонах таких, як він, по всьому Протекторату, ретельно зібраних сукупностях індивідуального людського потенціалу, просраного й викинутого на гнойову купу історії. За всіх них, та й не лише за них, хтось мав поплатитися.

Я з легким запамороченням зліз із навантажувача, а тоді допоміг злізти Ортезі. Від її ваги в мене заболіли руки, але далеко не так сильно, як від раптового, страхітливого усвідомлення того, що це — наші останні години разом. Я не знав, звідки взялося це розуміння, але воно прийшло, і я відчув, як воно твердо вкорінилось у мене в голові, а цьому я вже давно навчився довіряти більше, ніж раціональному мисленню. Ми покинули камеру перечохлення рука в руку, практично не помічаючи цього, аж поки не зіткнулися з Баутістою в зовнішньому коридорі, де знову несвідомо відірвались одне від одного.

— Я тебе шукав, Ковачу, — якщо Баутіста й думав щось про наше ходіння за ручку, то на його обличчі це не відобразилося. — Твоя подружка-найманка злиняла й лишила нас прибирати.

— Так, Крісті… — я зупинився й кивнув убік, на Ортеґу. — Мені казали. Вона взяла з собою осколкову рушницю?

Баутіста кивнув.

— Отже, у вас виходить ідеальна історія. Хтось подзвонив з «Панамської троянди» посеред стрілянини, ви поїхали подивитись і побачили, що глядачів перебито, Кадмін і Заріз мертві, а ми з Ортеґою напівживі. Це, певно, збивав оскому хтось, кого засмутив Заріз.

Я краєчком ока побачив, як Ортеґа хитає головою.

— Це не відсканується, — промовив Баутіста. — Всі дзвінки на Фелл-стрит записуються. З телефонами на катерах те саме.

Я знизав плечима, відчуваючи, як у мені пробуджується посланець.

— То й що? У тебе чи в Ортеґи в Ричмонді є інформатори. Люди, чиїх імен ви не можете розголошувати. Дзвінок був з особистого телефону, який цілком випадково розбився, коли вам довелося стріляти, щоб зайти за рештки Зарізової охорони. Жодних слідів. І на моніторах нічого, бо цей таємничий «хтось», той, хто стріляв, обчистив усю автоматичну систему безпеки. Це, як я розумію, можна організувати.

Баутіста явно засумнівався.

— Мабуть, так. Для цього нам би знадобився інфопацюк. Девідсон добре вправляється з платформою, та він не аж такий крутий.

— Я можу знайти вам інфопацюка. Щось іще?

— Деякі глядачі ще живі. Зробити щось не годні, але ще дихають.

— Забудь про них. Якщо вони щось і побачили, то хіба що Трепп. Та вони, мабуть, і її чітко не побачили. Все скінчилося за пару секунд. Нам лишається тільки вирішити, коли викликати труповозки.

— Скоро, — відповіла Ортеґа. — Бо інакше вийде якось підозріло.

Баутіста пирхнув.

— Та вся ця хрінь якась підозріла. На Фелл-стрит усякий знатиме, що тут сьогодні сталося.

— Ви що, дуже часто таким займаєтеся?

— Не смішно, Ковачу. Заріз перейшов межу, він знав, що провокує.

— Заріз, — пробурчала Ортеґа. — Той засранець десь зберігається. Щойно його перечохлять, він почне криком кричати, вимагаючи розслідування.

— А може, й ні, — сказав Баутіста. — Як давно його, на твою думку, скопіювали в того синта?

Ортеґа знизала плечима.

— Хто його зна? Він ходив у ньому минулого тижня. Як мінімум тоді, якщо він не оновлював збереженої копії. А це, бляха, дорого.

— Якби я був такою людиною, як Заріз, — задумливо промовив я, — я б оновлював себе після кожної важливої події. Хоч скільки це б коштувало. Я б не хотів прокидатися, не знаючи, що я, нахрін, робив за тиждень до того, як мене спалили.

— Це залежить від того, що ти робив, — відзначив Баутіста. — Якби це було щось з біса нелегальне, ти б, можливо, захотів прокидатися, не знаючи про це. Так можна спокійнісінько відбрехатися від поліграфа на поліційному допиті.

— Навіть краще. Ти б навіть…

Я поступово замовк у задумі. Баутіста нетерпляче змахнув рукою.

— Байдуже. Якщо Заріз прокинеться, не знаючи про це, він, можливо, розпитає когось у приватному порядку, але він не дуже поспішатиме розказувати про це управлінню поліції. А якщо він прокинеться, знаючи про це, — він розвів руками, — то буде тихішим од католицького оргазму. Думаю, у нас тут усе чисто.

— Тоді викликай швидку. А ще, може, виклич Мураву, щоб…

Але голос Ортеґи вже затихав: зручно стала на своє місце остання деталь головоломки. Розмова двох копів стала далекою, як зоряні завади в приймачі-передавачі скафандра. Я подивився на крихітну вм’ятину в металі біля