Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Баутіста з цікавістю позирнув на мене й пішов телефонувати у швидку. Коли він зник, Ортеґа злегка торкнулася моєї руки.

— Чуєш, Ковачу, ти в нормі?

Я кліпнув.

— Ковачу!

Я витягнув руку і торкнувся стіни, наче пересвідчуючись у її твердості. Порівняно з очевидністю думки, яку я відчував, моє оточення раптом почало видаватися нематеріальним.

— Крістін, — повільно вимовив я, — мені треба на борт «Голови у хмарах». Я знаю, що зробили з Банкрофтом. Я можу знищити Кавахару і проштовхнути Резолюцію 653. А ще можу владнати з Райкером.

Ортеґа зітхнула.

— Ковачу, ми вже…

— Ні, — в моєму голосі так раптово з’явилася жорстокість, що вразився навіть я сам. Я відчув біль від синців на Райкеровому обличчі, коли воно напружилося. — Це не міркування. Це не пошук у темряві. Це — факт. І я піду на борт «Голови у хмарах». З твоєю допомогою чи без, але піду.

— Ковачу, — Ортеґа захитала головою. — Поглянь на себе. Ти ж геть ніякий. Зараз ти б не міг здолати й оклендського сутенера, а говориш про напад на один з Домів Західного узбережжя. Думаєш, ти поб’єш Кавахарину охорону зі зламаними ребрами й такою пикою? Забудь про це.

— Я не казав, що це буде легко.

— Ковачу, цьому не бувати. Я досить довго просиділа над плівками «Гендрікса», щоб ти утнув оту хрінь з Банкрофтом, але далі нічого не буде. Гру закінчено, твоя подружка Сара зможе повернутися додому, і ти теж. Але на цьому все. Чиїсь взаємні претензії мене не цікавлять.

— Ти справді хочеш повернення Райкера? — тихо запитав я.

На мить мені здалося, що вона мене вдарить. Її ніздрі роздулись, а праве плече навіть опустилося для удару. Я так і не дізнався, що її зупинило — похмілля після пострілу зі станера чи просто самоконтроль.

— Ковачу, мені за це треба тебе заарештувати, — спокійно промовила вона.

Я підняв руки.

— Давай, зараз я не міг би здолати й оклендського сутенера. Пам’ятаєш?

Ортеґа гмикнула з огидою й намірилася відвернутися. Я витягнув руку і торкнувся її.

— Крістін… — я завагався. — Вибач. Жарт про Райкера вийшов мудацьким. Може, вислухаєш мене хоч разочок?

Вона повернулася до мене, міцно стуливши вуста, щоб не давати виходу почуттям, і опустивши голову, проковтнула грудку в горлі.

— Ні. Надто багато всього було, — вона прокашлялася. — Я не хочу, щоб ти страждав далі, Ковачу. Не хочу нової шкоди, та й усе.

— Шкоди чохлу Райкера?

Вона поглянула на мене і тихо сказала:

— Ні. Ні, я не це маю на увазі.

Тоді вона притиснулася до мене в тому похмурому металевому коридорі, міцно обвивши мене руками та сховавши обличчя на моїх грудях — і все це без помітного переходу. Я теж міцно її обняв, а між тим крізь мої пальці піщинками сипались останні залишки нашого часу. І тієї миті я б віддав майже що завгодно за те, щоб у мене не було плану, який вона мала вислухати, не було способу знищити те, що зростало між нами, та щоб не ненавидіти так сильно Рейлін Кавахару.

Я б віддав майже що завгодно.

Друга ночі.

Я зателефонував Айрін Елліотт на квартиру «ДжекСол» і підняв її з ліжка. Сказав, що у нас є проблема, за вирішення якої ми щедро заплатимо. Вона сонно кивнула. Баутіста поїхав по неї на катері без розпізнавальних знаків.

Коли вона прибула, «Панамська троянда» вже була освітлена, наче перед вечіркою. Завдяки вертикальним прожекторам, які світили обабіч неї, здавалося, ніби її спускають з нічного неба на світних канатах. Надбудову та причали в доку перетинали навхрест аварійні бар’єри з ілюмінієвих кабелів. Дах вантажної комірки, в якій відбувся принижувальний поєдинок, відтягнули назад, відкриваючи безпосередній доступ швидким, і яскраве внутрішнє освітлення на місці злочину здіймалося вгору, наче сяйво з ливарні. Поліційні катери висіли в небі та паркувалися по всьому доку, зблискуючи червоним і синім.

Я зустрівся з нею біля трапа.

— Поверніть мені моє тіло, — перекричала вона вищання й шум двигунів у повітрі. У світлі прожекторів чорне волосся її чохла здавалося мало не білявим, як раніше.

— Цього я вам зараз влаштувати не можу, — прокричав я у відповідь. — Але ми над цим працюємо. Спершу вам треба зробити це. Здобути визнання. Тепер пропоную відвести вас геть, поки вас не помітила грана Сенді Кім.

Місцеві правоохоронці стримували коптери журналістів. Ортеґа, що досі тремтіла й відчувала нудоту, загорнулася в поліційну шинель і не підпускала місцевих правоохоронців із тим самим яснооким завзяттям, що тримало її на ногах і при тямі. Працівники відділу органічних ушкоджень тримали оборону, горланили, козиряли званнями, залякували та блефували, тим часом як Елліотт узялася за роботу — підробку потрібних їм кадрів на моніторах. Вони й справді були, як визнала Трепп, найбільшою бандою на районі.

— Завтра я виїду з квартири, — сказала мені, не припиняючи роботи, Елліотт. — Ви не зможете зв’язатися зі мною там.

Вона помовчала пару секунд, раз у раз посвистуючи крізь зуби та вводячи сконструйовані власноруч зображення. А тоді озирнулася на мене через плече.

— Ви кажете, що за це ці хлопці почнуть мене поважати. Вони будуть мені винні?

— Так, я сказав би, що так.

— Тоді я зв’яжуся з ними. Приведіть мені головного серед них, я поговорю з ним, хоч хто то є. І не намагайтеся подзвонити мені в Ембер — там мене теж не буде.

Я не сказав нічого, а лиш подивився на неї. Вона знову повернулася до роботи.

— Мені треба побути на самоті, — пробурмотіла вона.

Самі по собі ці слова вже здавалися мені розкішшю.

Розділ тридцять восьмий

У мене на очах він налив собі з пляшки п’ятнадцятирічного віскі, відніс келих до телефону й обережно сів. Зламані ребра зварили в одній зі швидких, але весь той бік досі охоплював страшний біль з окремими гострими уколами муки. Він надпив віскі, помітно опанував себе й набрав номер.

— Помешкання Банкрофтів. З ким бажаєте поговорити? Це була жінка у строгому костюмі, що відповіла мені, коли я востаннє дзвонив у Сантач-Гаус. Той самий костюм, те саме волосся, навіть той самий макіяж. Можливо, вона була телефонним конструктом.

— Міріам Банкрофт, — сказав він.

Я знову почувався пасивним спостерігачем, відчував таку ж відірваність, як тієї ночі перед дзеркалом, тим часом як Райкерів чохол озброювався. Фрага. От тільки цього разу вона була набагато сильніша.

— Секунду, будь ласка.

Жінка зникла з екрана, і її місце