Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Пане Ковач. Несподівано.

— Ну, так… — він ніяково змахнув рукою. Міріам Банкрофт навіть через приймач-передавач випромінювала чуттєвість, яка вибивала його з колії. — Це безпечна лінія?

— Так, у розумних межах. Чого ви хочете?

Він прокашлявся.

— Я тут думав… Я б хотів дещо з вами обговорити. Я, гм, можливо, мені слід вибачитися перед вами.

— Та невже? — цього разу вона здивовано звела обидві брови. — Коли саме ви хотіли це зробити?

Він знизав плечима.

— Зараз я нічим не зайнятий.

— Так. От тільки я зараз дечим зайнята, пане Ковач. Я прямую на зустріч у Чикаго і повернуся на узбережжя аж завтра ввечері, — кутики її рота підняла ледь помітна тінь усмішки. — Ви зачекаєте?

— Авжеж.

Вона нахилилася до екрана, примруживши очі.

— Що у вас із обличчям?

Він підняв руку до одного з синців на обличчі. Він не очікував, що це буде так помітно в убогому освітленні кімнати. І не очікував, що Міріам Банкрофт буде такою уважною.

— Це довга історія. Розкажу при зустрічі.

— Ну, перед цим я аж ніяк не встою, — іронічно промовила вона. — Завтра ввечері я пошлю по вас лімузин до «Гендрікса». Може, десь о четвертій? Добре. До зустрічі.

Екран спорожнів. Якусь мить він посидів, дивлячись на нього, а тоді вимкнув телефон і розвернув стілець до полиці на вікні.

— Вона діє мені на нерви, — сказав він.

— Ага, і мені теж. Ну, це очевидно.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Я підвівся, щоб узяти пляшку з віскі. Ідучи кімнатою, я помітив своє відображення у дзеркалі біля ліжка.

Якщо Райкерів чохол справляв враження людини, яка долала життєві випробування пробоєм, то людина у дзеркалі, судячи з вигляду, була здатна спритно уникнути будь-якої кризи та дивитися, як доля незграбно сідає маком. Це тіло пересувалося по-котячому, з плавною та невимушеною економією рухів, яка прикрасила б Аншану Саломан. Його густе, майже синяво-чорне волосся опускалося м’яким водоспадом на оманливо витончені плечі, а м’який байдужий погляд його вишукано розкосих очей натякав на те, що всесвіт — гарне місце для життя.

Я пробув у чохлі техноніндзя всього кілька годин — сім годин сорок дві хвилини, як повідомляло часове табло, вбудоване у верхній лівий кут мого поля зору, — але звичних побічних ефектів завантаження не було. Я взяв однією смаглявою рукою, витонченою, як у митця, пляшку з віскі, і проста гра м’язів і кістки осяяла мене зсередини радістю. Нейрохімічна система «Хумало» постійно гуділа на межі сприйняття, неначе стиха наспівуючи щось про безліч речей, які це тіло може зробити будь-якої миті. Я ніколи не носив нічого подібного, навіть під час служби в Корпусі посланців.

Я згадав слова Заріза й подумки похитав головою. Якщо ООН вважає, що зможе накласти на це десятирічне колоніальне ембарго, то вона живе в іншому світі.

— Не знаю, як воно тобі, — сказав він, — але це з біса дивно.

— Ану розкажи, — я наповнив собі келих і простягнув пляшку. Він похитав головою. Я повернувся до віконної полиці й сів, притулившись спиною до скла.

— Як, блін, це витримував Кадмін? Ортеґа каже, що він весь час працював із самим собою.

— Гадаю, з часом звикаєш до чого завгодно. А ще Кадмін, щоб його, був притрушений.

— Ага, а ми не притрушені?

Я знизав плечима.

— У нас не було вибору. Ну, крім того, щоб відступитися. Хіба це було би краще?

— Це в тебе треба спитати. Це ж ти маєш піти на Канаґаву. Я тут звичайна повія. До речі, я не думаю, що Ортеґа дуже вже зраділа цій частині домовленості. Ну, тобто, вона вже була спантеличена, але зараз…

— Вона спантеличена! А як, на твою думку, почуваюся я?

— Я знаю, як ти почуваєшся, ідіоте. Я — це ти.

— Справді? — я надпив своє віскі і змахнув келихом. — Скільки часу, по-твоєму, мине, перш ніж ми перестанемо бути геть однаковими людьми?

Він знизав плечима.

— Ти — це те, що ти пам’ятаєш. Зараз у нас усього сім-вісім годин окремішнього сприйняття. Не може ж бути, щоб це вже справило великий вплив?

— На сорок з гаком років пам’яті? Мабуть, ні. А особистість формують ранні враження.

— Авжеж, так кажуть. І, якщо ми вже про це заговорили, скажи мені ось що. Як ти ставишся, тобто як ми ставимося до того, що Клаптевик мертвий?

Я збентежено посунувся.

— Ми мусимо про це поговорити?

— Ми мусимо говорити про що-небудь. Ми сидітимемо тут разом до завтрашнього вечора…

— Можеш вийти, якщо хочеш. До речі, — я різко тицьнув великим пальцем угору, в бік даху, — я можу вибратися звідси так, як прибув.

— Ти справді не надто хочеш про це говорити, еге ж?

— Це було не так тяжко.

Принаймні це була правда. Початкова версія плану вимагала, щоб моя ніндзя-копія залишалась у квартирі Ортеґи, аж поки копія-Райкер не зникне разом із Міріам Банкрофт. Потім мені спало на думку, що для атаки на «Голову у хмарах» нам буде потрібно співпрацювати з «Гендріксом» і що моя ніндзя-копія ніяк не зможе довести свою особистість готелю — хіба що ми вдамося до сканування у сховищі. Виглядало на те, що краще буде, якщо копія-Райкер відрекомендує ніндзя, перш ніж поїхати з Міріам Банкрофт. Оскільки копія-Райкер і досі, без сумніву, перебувала під наглядом принаймні з боку Трепп, виглядало на те, що зайти у парадні двері «Гендрікса» разом — дуже погана ідея. Я позичив у Баутісти грав-тримач і стелс-костюм, а тоді, якраз перед початком світанку, прослизнув між одиноким висотним транспортом і спустився на накритий виступ на сорок другому поверсі. «Гендрікс» на той час уже знав про моє прибуття від копії-Райкера і впустив мене крізь вентиляційний канал.

Із нейрохімією «Хумало» це було майже так просто, як увійти в парадні двері.

— Послухай, — сказала копія-Райкер. — Я — це ти. Я знаю все, що ти знаєш. Яка шкода в тому, щоби про це говорити?

— Якщо ти знаєш усе, що я знаю, то навіщо про це говорити?

— Інколи це допомагає конкретизувати щось. Навіть спілкуючись про це з кимось іншим, ти зазвичай говориш до самого себе. Співрозмовник просто надає можливість висловитися. А ти це проговорюєш.

Я зітхнув.

— Не знаю. Я поховав усю цю хрінь щодо тата вже давно,