Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

що ці рани є пам’яттю про те, що з ним сталося, а через те, що він залишився живим, що він зараз був з нею, те, що з ними сталося, було також тим, що з ним не сталося, а це означало, що оці знаки на його тілі були ознаками життя, і завдяки цьому вони не видаються їй огидними, вони видаються їй прекрасними. Фергюсон розсміявся. «Знову ти говориш як доктор Панглос!», хотів був сказати він, але не сказав нічого, зазирнувши в очі Емі, подумав, а чи правду вона каже? Невже вона й справді вірить в те, що тільки-но йому сказала? Чи, може, просто прикидається заради нього? А якщо вона не вірить у власні слова, то як же він може вірити їй? Але він має вірити їй, вирішив Фергюсон, бо вірити їй було його єдиним вибором, а правда, так звана всеперемагаюча правда не означала нічого, якщо зважити на те, що з ними сталося б, якби він їй не повірив.

Секс п’ять субот поспіль, секс в післяобідню пору, коли ріденьке лютневе світло, оминаючи краї занавісок, просочувалося у повітря довкола їхніх тіл, задоволення дивитися на Емі, коли вона знову вбиралася у свій одяг, задоволення від усвідомлення того, що її голе тіло було всередині того одягу, і це якимось дивовижним чином подовжувало інтимність сексу навіть коли вони ним вже не займалися; її голе тіло він подумки брав з собою, коли вони спускалися вниз і готували собі щось попоїсти або слухали платівки, чи дивилися по телевізору старий кінофільм, чи то недовго гуляли по району, або він читав їй уголос пасажі з «Картинок по Брейгелю» Вільяма Карлоса Вільямса, свого новопроголошеного фаворита, котрий зіпхнув Еліота з трону в результаті запеклої сутички з Воллесом Стівенсом.

Секс п’ять субот поспіль, а іще – шанс поговорити тет-а-тет після телефонних розмов у будні дні, а в три суботи з п’яти Емі затрималася в нього достатньо довго, щоби її застали батьки Фергюсона, які повернулися з роботи, що спричинилося до трьох вечерь, коли вони сиділи на кухні лише вчотирьох, і його матір була страшенно рада, що він зустрічався з Емі, а не з отою п’яницею-бельгійкою, а батько дивувався її красномовності та невимушеним ремаркам. Наприклад, наприкінці лютого, який став місяцем тріумфу «Бітлз» в Америці і тріумфальної перемоги Кассіуса Клея над Сонні Лістоном (двох основних тем, довкола яких точилися розмови в усіх куточках Сполучених Штатів), Емі вельми ексцентрично, але дотепно зауважила, що Джон Леннон та новий чемпіон з боксу у важкій вазі були одною й тою самою особою, поділеною між двома тілами – молоді хлопці по двадцять з гаком років, котрі заволоділи увагою всього світу своїм іронічним ставленням до власної персони, своїм талантом казати найнеприємніше речі з прямотою й театральністю, які смішили публіку: «Я – найвеличніший», проголошував Кассіус Клей, «Ми – популярніші за Ісуса Христа», стверджував Джон Леннон, і коли Емі повторила ці сміховинні, але незабутні заяви, батько Фергюсона раптом розсміявся, і не лише тому, що Емі вдало зімітувала простонародну ліверпульську говірку Леннона та характерну для південних штатів тягучу вимову Клея, а й тому, що вона точка в точку зімітувала ще й вирази їхніх облич. Коли батько Фергюсона припинив сміятися, він сказав: «Ти вдало це підмітила, Емі: вони – самозакохані типи з прудкими язиками та ще прудкішими мізками. Мені сподобалося».

Фергюсон не мав жодного поняття, чи підозрювали його батьки, чим вони з Емі займалися, коли в суботу вранці та вдень були вдома одні. Він здогадувався, що матір вже мала щось на думці (бо колись несподівано прийшла додому в другу суботу начебто взяти забутий светр і застукала їх тоді, коли вони розправляли на ліжку покривало), і це могло означати, що вона могла поділитися своїми підозрами з батьком, але навіть якщо вони й знали, жоден з них про це й слова не сказав, оскільки на той час було вже абсолютно очевидно, що Емі Шнайдерман – це позитивна сила в житті їхнього хлопця, група невідкладної допомоги у складі одної дівчини, яка цілком одноосібно виняньчила Фергюсона й допомогла йому пережити болісний період адаптації до пост-аварійного світу, і тому батьки заохочували їх зустрічатися якомога частіше, і хоча якраз в ті часи з грошима у них було сутужно, вони ніколи не заперечували проти дорогих міжміських телефонних дзвінків, в результаті яких їхній щомісячний рахунок за телефон виріс більш, ніж вчетверо. «Ця дівчина скроєна з хорошого матеріалу, Арчі», одного дня сказала йому матір, і, дивлячись, як онука її колишнього начальника доглядає її сина, і собі заходилася доглядати свою племінницю Френсі, щодня приходячи о четвертій до шпиталю з одногодинним візитом, щоби продовжувати курс лікування за методом «любов і нічого, окрім любові». Фергюсон з великою увагою прислухався до її щовечірніх звітів про одужання Френсі, побоюючись, що кузина розповість матері про «рипуче ліжко» і про те, якою злою вона була на нього тим ранком, коли сталася аварія, бо це неминуче призвело б до певних неприємних питань з боку матері, від яких йому довелося б відбріхуватися, аби приховати своє сум’яття, та коли він, нарешті, набрався сміливості й підняв цю тему сам, поцікавившись у матері, що Френсі розповіла їй про інцидент, вона відповіла, що Френсі ніколи про нього не згадувала. «Невже це правда?», спитав Фергюсон сам себе. «Чи дійсно Френсі промовчала про причину аварії? А може, матір просто клеїла дурня, бо не хотіла засмучувати його?».

– А моя рука? – поцікавився він. – Вона про руку знає?

– Так, знає, – відповіла матір. – Їй Гері сказав.

– А навіщо він це зробив? Це з його боку було доволі жорстоко, еге ж?

– Вона мусить про це знати. Невдовзі вона випишеться зі шпиталю, і ми не хочемо, щоби вони пережила потрясіння, побачивши тебе.

Френсі виписали через три тижні відпочинку й терапії, і хоча в майбутньому їй доведеться пережити іще не один нервовий зрив і не одну госпіталізацію, вона, принаймні наразі, була на ногах, хоча й з лівою рукою на перев’язі, бо ключиця зросталася повільно. Але настрій у Френсі був «радісний», як повідомила матір Фергюсона після свого останнього візиту до шпиталю, і коли тиждень потому перев’яз був знятий, і Френсі запросила Фергюсона з батьками на обід до свого будинку у Вест-Орандж, він побачив, що кузина й справді світиться радістю, повністю вилікувана й несхожа на оту пригнічену й залякану жінку, якою вона була в той злощасний уїк-енд у Вермонті. Для них обох то був непростий момент,