Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

коли вони вперше зустрілися сам на сам після аварії, і коли Френсі поглянула на його руку й побачила, що з нею сталося в результаті нещасного випадку, вона залилася сльозами й обхопила його в обійми, белькочучи про вибачення, і Фергюсон, вперше за час після аварії, збагнув, наскільки сильно він потайки винуватив Френсі за те, що з ним сталося, навіть попри те, що то була не її провина, навіть попри те, що отой останній погляд, який вона кинула на нього, був поглядом божевільної, поглядом людини, котра вже не контролювала власні думки, бо саме вона розбила авто об дерево, і хоч як не хотілося Фергюсону простити її, він ніяк не міг цього зробити, бо щось вглибині його єства противилося цьому, він чув, як його вуста промовляють правильні слова, запевняючи її, що не тримає на неї зла, що вже давно її пробачив, але він знав, що каже неправду, що завжди триматиме на неї зло, що цей інцидент тепер розділятиме їх аж до скону.

Третього березня Фергюсону виповнилося сімнадцять. Кілька днів потому він подався до місцевого відділку реєстрації транспортних засобів та прийому екзаменів і здав іспит на посвідчення водія, продемонструвавши свої навички з уміння плавно вписуватися в повороти, не міняючи положення стопи на педалі газу («наче ти поставив ногу на сире яйце» – як вчив його батько), свою майстерність при їзді та гальмуванні заднім ходом, а наостанок – вміння маневрувати при паралельному паркуванні (на цій непростій процедурі зі втиснення свого авто поміж тісно розташованих інших автівок погоріло чимало тих, хто мріяв стати водієм). За багато років Фергюсону довелося здавати сотні іспитів, але цей був для нього значно важливішим за всі ті, котрі він здавав у школі. Це був справжній екзамен, всім екзаменам екзамен, бо коли він триматиме в руках посвідчення водія, то матиме достатньо сили, щоби відчинити двері й вирватися з клітки.

Фергюсон знав, що його батькам було сутужно, що бізнес у кожного з них переживав не кращі часи, і тому родинні ресурси були вкрай обмеженими – іще не лихоліття, але воно вже чигало десь недалеко за рогом, щомісяця стаючи дедалі ближчим. Медичні страхові товариства оплатили більшу частину вартості його перебування у вермонтському шпиталі, але довелося зробити ще й певні готівкові витрати безпосередньо з кишені (оплатити вартість міжміських розмов по телефону, материного перебування в мотелі та орендованого нею автомобіля). Це лягло чималим тягарем на їхній сімейний бюджет – все одно, що вийти надвір в дощову погоду босоніж та ще й з порваними парасольками, – тому коли настало третє березня, Фергюсон на свій день народження отримав від батьків єдиний подарунок: іграшковий автомобіль, мініатюрну копію білого «шевроле-імпала» моделі 1958 року. Цей подарунок він інтерпретував як жартівливий: і як талісман до майбутнього екзамену на водійські права, і як визнання батьками того факту, що чогось більш істотного дозволити вони собі не могли. «Ну то й Бо́г з ним», подумав Фергюсон. Це дійсно було смішно, а оскільки його батьки посміхалися в унісон, то він також посміхнувся їм у відповідь і подякував, недбало пропустивши мимо вух те, що потім сказала матір: «Не турбуйся, Арчі. І нічого не бійся. З маленького жолудя колись виросте могутній дуб».

Шість днів потому цей дуб матеріалізувався на їхній під’їзній алеї у вигляді справжнісінького автомобіля, гігантської копії того «жолудя», який Фергюсон використовував як універсальне прес-пап’є. Вірніше, то була майже копія, оскільки «шевроле-імпала», який стояв на алейці, був моделлю 1960 року, а не 1958, і замість чотирьох дверцят мав лише дві. В авто сиділи батьки Фергюсона й по черзі тиснули клаксон. Вони гуділи й гуділи доти, поки він не вийшов зі своєї кімнати поглянути, що там на вулиці за гармидер здійнявся.

Матір пояснила, що вони з батьком планували подарувати цей автомобіль третього числа, але він потребував певного ремонту, який зайняв більше часу, аніж вони розраховували. «Сподіваюся, він тобі сподобається», мовила матір. Спершу вони хотіли, щоби він сам вибрав авто, але таким чином зник би момент приємної несподіванки, а саме в несподіванці й полягає сенс подарунку.

Фергюсон промовчав.

Батько насупився й спитав:

– Ну, що скажеш, Арчі? Подобається чи ні?

Звісно, що авто йому сподобалося. Ще б пак! Воно сподобалося йому так, що Фергюсону хотілося стати навколішки й поцілувати його.

– Але ж звідки ви взяли гроші? – нарешті спитав він. – Він, напевне, обійшовся вельми дорого.

– Менше, ніж ти гадаєш, – відповів батько. – Лише шістсот п’ятдесят.

– До ремонту чи після?

– До. А з ремонтом рівно вісімсот.

– Все одно багато, – сказав Фергюсон. – Надто багато. Не треба було його купляти.

– Не сміши мене, – відказала мати. – За останні півроку я виготувала сотню портретів, а тепер, коли замовлення виконано, як ти гадаєш – хто тепер виставлений у моїй вітрині знаменитостей?

– А, зрозуміло, – мовив Фергюсон. – Окрім грантових грошей були ще й преміальні. І скільки ж ти взяла з них за приємність споглядати самих себе?

– Сто п’ятдесят за штуку, – відповіла матір.

Фергюсон аж присвиснув, схвально кивнувши головою.

– Аж п’ятнадцять штук зелених, – додав батько на той випадок, якщо у Фергюсона виникнуть проблеми з арифметикою.

– От бачиш, – сказала матір. – До богадільні, Арчі, ми не потрапимо. Принаймні сьогодні, та й завтра навряд чи. Тому замовкни, сідай в машину й звози нас куди-небудь, гаразд?

Отак і розпочався Сезон Автомобіля. Вперше в житті Фергюсон став хазяїном своїх приходів і уходів, суверенним володарем простору, який його оточував, і не бачив він перед собою іншого бога окрім автомобіля з шестициліндровим двигуном внутрішнього згоряння, який потребував від нього дуже мало: лише повного баку пального та заміни масла кожні три тисячі миль. Всю весну та перші дні літа він щодня їздив до школи на машині, найчастіше – з Бобі Джорджем побіля себе спереду, а інколи – з кимось третім позаду. Коли ж о п’ятнадцятій на четверту заняття у школі закінчувалися, Фергюсон вже не їхав прямо додому, щоби замкнутися від усього світу в своїй маленькій спальні, а сідав у авто і їхав годину чи дві без наперед визначеного напряму й кінцевого пункту, їхав просто так, для задоволення від їзди, але часто після тривалої їзди навмання він виявляв, що наближається до заповідника Саут-Маунтін, єдиної ділянки дикої природи в окрузі Ессекс, великого лісового обширу з пішохідними стежинами, справжнього притулку для сов, колібрі, яструбів та незчисленних метеликів, а коли він виїжджав на вершину гори, Фергюсон виходив з авто і дивився на величезну долину внизу, з містами, повними будинків та