Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

фабрик, шкіл та парків, церков та алей. Цей пейзаж вміщував у себе понад двадцять мільйонів людей, одну десяту всього населення Сполучених Штатів, бо тягнулася долина аж до ріки Гудзон, до самісінького Нью-Йорка, чиї хмарочоси виднілися з вершечку гори; вони стирчали на обрії наче тоненькі стебла трави, а коли Фергюсон поглянув на місто, в якому жила Емі, йому спало на думку поїхати туди й побачитися з нею. І ось він вже імпульсивно заскакує до авто й мчить до Нью-Йорку крізь зростаючий в час пік транспортний потік, а коли за годину двадцять хвилин потому він прибув до квартири Шнайдерманів, то Емі, яка сиділа за своїм домашнім завданням, була настільки здивована, що, відчинивши двері, від несподіванки аж верескнула.

– Арчі! – вигукнула вона. – Що ти тут робиш?

– Я приїхав поцілувати тебе, – відповів Фергюсон. – Лише один поцілунок, бо маю терміново повертатися.

– Лише один? – спитала вона.

– Лише один.

Тож Емі розкрила обійми й дозволила Фергюсону поцілувати її, а щойно вони припали один до одного в отому єдиному поцілунку, як до коридору увійшла матір Емі й сказала:

– Боже правий, Емі, що ти робиш?

– А як ти гадаєш, мамо? – відказала Емі і, різко перервавши поцілунок, поглянула на матір. – Цілуюся з найшикарнішим хлопцем у світі.

То був зоряний час Фергюсона, вершина його юнацьких мрій, величний та кумедний жест, про який він так часто мріяв, але не наважувався здійснити, а через те, що йому не хотілося псувати красоту моменту порушенням власної обіцянки, він вклонився Емі та її матері і рушив до виходу. На вулиці він сказав собі: «Без авто це було б неможливим». В січні авто ледь його не вбило, а тепер, два місяці потому, авто повертало його до життя.

В понеділок двадцять третього березня він вирішив не вдягати до школи шапочку, і завдяки тому, що на той час волосся на його голові вже достатньо відросло й вона мала більш-менш такий самий вигляд, як і до вермонтського скальпування, відсутності шапочки не помітив ніхто, окрім трьох-чотирьох дівчат в його класі, серед яких була й Маргарет О’Мара, котра потайки прислала йому в шостому класі листа із зізнанням в коханні. В четвер уранці погода була такою теплою для цієї пори року, що Фергюсон вирішив позбутися ще й рукавички. І знову майже ніхто нічого не сказав, а в його дедалі вужчому колі друзів лише Бобі Джордж спитався поглянути на руку зблизька, що Фергюсон неохоче дав йому зробити: виставив ліву руку й дозволив Бобі взятися за неї. Той підніс її собі під ніс і почав роздивлятися з прискіпливістю досвідченого хірурга або безтолкової дитини (у випадку з Бобі сказати було важко), повертаючи кисть в різні боки та обережно торкаючись пальцями уражених ділянок. Нарешті, він відпустив руку й з поважним виглядом резюмував: «Виглядає цілком нормально, Арчі. Все зажило й повернулося до природного кольору».

Після аварії всі в один голос розповідали Фергюсону історії про видатних людей, котрі також втратили пальці, але все одно досягли в житті неабиякого успіху, серед яких був бейсболіст-подавач Мордехай Браун, більше відомий під прізвиськом Трипалий Браун, котрий зіграв аж 239 ігор за свою чотирнадцятирічну спортивну кар’єру, і був обраний до Залу Слави, комік німого кіно Гарольд Ллойд, який втратив великий та вказівний пальці на правій руці в результаті вибуху бомби, але все одно примудрився під час зйомок фільму звисати зі стрілок гігантського годинника та виконувати тисячу інших неймовірних трюків. Фергюсон намагався надихатися цими підбадьорливими історіями, бачити себе гордим представником братства восьмипалих чоловіків, але подібна позитивістська фігня зазвичай залишала його байдужим, або дратувала його й викликала огиду своїм награним оптимізмом, проте, з надихаючими історіями чи без них, він все одно поволі призвичаювався до зміненої форми своєї руки, а коли нарешті двадцять шостого березня зняв рукавичку, то збагнув, що найгірше було вже позаду. Однак про одне він не подумав: наскільки заспокійливою й комфортною була для нього рукавичка, наскільки він залежав від неї як від щита, котрий захищав його від кричущих жахів, пов’язаних з усвідомленням свого каліцтва, тому тепер, коли його рука оголилася, коли він став намагатися поводитися так, наче все повернулося до норми, Фергюсон впав у звичку засовувати руку до кишені кожного разу в присутності інших людей, що у школі означало майже завжди, і деморалізуючим аспектом цієї звички було те, що він не усвідомлював, що робить, цей жест був чисто рефлекторним, повністю незалежним від його волі, і лише тоді, коли йому з тої чи іншої причини доводилося виймати руку з кишені, до нього доходило, що він увесь час тримав її там. За межами школи про цю звичку ніхто не знав – ані Емі, ані батько з матір’ю, ані його бабуся з дідусем, оскільки неважко було бути сміливим серед людей, котрі любили його й піклувалися про нього, але в школі Фергюсон перетворювався на боягуза і починав зневажати себе за це. Але ж як можна припинити робити те, про що він навіть не здогадувався? Здавалося, ця проблема не мала вирішення, що стало іще одним проявом застарілої й неминучої проблеми «розум і тіло». В його конкретному випадку бездумна частина тіла поводилася так, наче мала власний розум, але згодом, після місяця безнадійних пошуків, нарешті з’явилася відповідь, відповідь цілком практична: Фергюсон зібрав всі свої штани, які носив до школи, відніс матері й попрохав її зашити бокові й задні кишені.

Одинадцятого квітня Емі отримала листа з повідомленням про те, що її прийнято до Барнардського коледжу. Ті, хто її знали, здивовані не були, але кілька останніх місяців вона сильно хвилювалася через оцінку 81 бал, яку їй виставили минулого року за алгебру й тригонометрію, бо це знизило її середній бал з 95 до 93; тривожили її й результати зовнішнього тестування, які були дещо нижчими, аніж потрібно – 1375 замість 1450, які вона ставила собі за мету, і кожного разу, коли Фергюсон протягом отих кількох місяців тривожного очікування намагався заспокоїти її, Емі відповідала, що в цьому житті нічого певного немає, що доля людська роздає невдачу й розчарування так само швидко й охоче, як і політик, що тисне руки своїм виборцям, тож вона, не бажаючи розчаровуватися, налаштовує себе на розчарування. Тому коли, нарешті, щаслива новина надійшла, Емі відчула не стільки радість, скільки полегшення. Але Фергюсон радів. Радів не тільки за Емі, а й за себе, перш за все – за себе, оскільки на випадок відмови у Барнарді Емі мала кілька