Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

запасних варіантів, жоден з яких не був пов’язаний з містом під назвою Нью-Йорк, і тому Фергюсон жив у постійному страху, що Емі опиниться в одному з далеких міст, таких як Бостон, Чикаго або Медісон, і в результаті ситуація для нього дуже ускладниться, він залишиться на самоті і матиме змогу бачитися з Емі лише кілька разів на рік, коли вона ненадовго залітатиме додому на свята, а потім знову їхатиме геть, і протягом дев’яти місяців вони спілкуватимуться мало або не спілкуватимуться зовсім; йому доведеться писати їй листи, на які їй бракуватиме часу відповідати, тому мало-помалу вони припинять спілкування й підуть кожен своєю дорогою, тим паче, що ніщо не втримає Емі від знайомств з іншими хлопцями, студентами вузів, котрі витимуться довкола неї, і рано чи пізно вона вподобає одного з них – якогось двадцяти або двадцятиоднорічного студента історичного факультету й за сумісництвом борця за громадянські права, котрий змусить її забути про бідолашного Фергюсона, який на той час іще вчитиметься в останньому класі середньої школи, але раптом з Барнарда прийшов лист, і Фергюсону більше не довелося розмірковувати над похмурими подробицями того, що могло статися. Він був іще молодим, але достатньо дорослим, аби встигнути засвоїти, що навіть найстрашніші кошмари інколи збуваються: брат грабує брата, президенти гинуть від кулі убивці, автомобілі врізаються в дерева, а інколи і не збуваються, як от два роки тому, коли сталася криза, і світ міг загинути в ядерній катастрофі, але не загинув, або як у випадку з Емі: вона могла поїхати навчатися далеко за межі Нью-Йорка, але не поїхала, тож тепер, коли наступні чотири роки вона мала провести в Нью-Йорку, Фергюсон збагнув, що коли йому прийде час вирушати навчатися до коледжу, то він також поїде до Нью-Йорка.

На той час бейсбольний сезон уже розпочався, але Фергюсон всіляко намагався не думати про нього. Він уникав ходити на ігри, а все те, що він знав про команду, надходило до нього від Бобі Джорджа під час ранкових поїздок до школи. Енді Мелоун, який зайняв місце Фергюсона в третій базі, явно мав проблеми з пристосуванням до своєї нової позиції, що обійшлося команді в кілька важких перемог, коли доля гри висіла на волосинці. Фергюсону було шкода його та всіх інших гравців команди, але не дуже шкода, недостатньо шкода, щоби він водночас не відчував певного задоволення від усвідомлення того, що без нього команда грає гірше. Що ж до Бобі, то за нього, як і зазвичай, хвилюватися не треба було. Він завжди був добрим гравцем, але зараз вибився в найкращі, ставши вправним ловцем та відбивачем, і коли він нарешті умовив Фергюсона сходити подивитися домашню гру проти Колумбійської середньої школи у травні, Фергюсон був ошелешений прогресом у грі Бобі. Маленький хлопець з вічно забитим шмарклями носом, який дихав ротом і смоктав великий палець, перетворився на високого мускулистого юнака вагою понад двісті фунтів, який на полі виглядав дорослим чоловіком і грав з надзвичайною кмітливістю, яка приголомшила Фергюсона, бо в усьому іншому, окрім бейсболу, футболу та дурнуватих жартів, Бобі Джордж був повним бовдуром, якого від незадовільних оцінок рятувало тільки те, що батьки наймали йому репетитора, аби його середній рівень не опускався нижче показника «С» – необхідного мінімуму академічної успішності, який давав право брати участь в міжшкільних спортивних змаганнях. Зате в іграх з м’ячем Бобі виявляв неабияку кмітливість, і тепер, коли Фергюсон побачив, наскільки сильно піднявся рівень гри Бобі, йому вже не треба було знову піддавати себе тортурам, дивлячись іще одну гру тої весни. Можливо, наступного року, сказав він собі, але наразі це було іще занадто болісно.

Наближалося літо, і завдяки тому, що пов’язаний з коледжем клопіт поки що відійшов на задній план, Емі знову заговорила про політику, ділячись своїми ідеями з Фергюсоном в довгих розмовах про основні організації руху за громадянські права – Студентський ненасильницький координаційний комітет та Конгрес за расову рівність, та про напрям цього руху, страшенно невдоволена тим, що була замолодою, щоби вирушити на південь брати участь в Літньому проекті Міссісіпі, організованому в останні місяці шкільного року. Це була триєдина ініціатива СНКК, спрямована на залучення невеличкого контингенту вузівських студентів Півночі, додаткової тисячі добровольців для (1) проведення просвітницької кампанії серед безправних негрів штату Міссісіпі з метою їхньої реєстрації в якості виборців, (2) започаткування Шкіл Свободи для негритянських дітей в десятках містечок та селищ, і (3) заснування Демократичної партії «Свобода для Міссісіпі», яка мала висунути список альтернативних делегатів на конвенцію в Атлантів-Сіті наприкінці серпня, щоби не допустити обрання повністю білої расистської делегації від традиційної Демпартії. Емі віддала б усе заради того, щоби поїхати в оту небезпечну зону насильства та расових забобонів і ризикувати власним життям заради шляхетної справи, але мінімальний вік учасника мав становити дев’ятнадцять років, а Емі було лише сімнадцять, і з точки зору Фергюсона це було добре, бо хоч як би палко він сам не підтримував цю шляхетну справу, але ціле літо без Емі було б для нього нестерпним.

У наступні місяці сталося багато нестерпних речей, але не з ними, не з ними напряму, і, незважаючи на свої літні роботи продавцем книжкової крамниці на Восьмій вулиці (Емі) та штатним співробітником батькової майстерні «ТБ та Радіо» (Фергюсон), вони примудрялися бачитися вельми часто, і не лише на вихідні, а й вечорами будніх днів. Щойно закінчивши роботу, Фергюсон приїздив до Нью-Йорка, забирав Емі з книжкового магазину, і вони наминали гамбургери в ресторані «Джо Джуніор», а потім йшли до кінотеатру «Блікер-Стріт Сінема», або гуляли по Вашингтон-Сквер, або ж розважалися голяка в порожній квартирі одної з відсутніх подруг Емі, вільні їхати куди завгодно, бо тепер Фергюсон мав авто, Авто Свободи того Літа Свободи, тих суботніх та недільних днів, коли вони могли поїхати або на пляж Джоунз-Біч, або на північ до сільської природи, або на узбережжя Джерсі. То було літо важливих думок, шаленого кохання та величезного болю, літо, яке почалося так натхненно з затвердження Сенатом Закону про Громадянські Права, а потім, буквально відразу ж, почали коїтися нестерпні речі. Двадцять першого червня було оголошено про зникнення трьох молодих хлопців, учасників Літнього Проекту Міссісіпі. Ендрю Гудмен, Мікі Швернер та Джеймс Чейні поїхали з підготовчого центру Проекту в штаті Огайо попереду решти студентів, щоби розслідувати підрив вибухового пристрою в церкві, і з того дня, як вони поїхали, від них не надійшло жодної звістки. Ніхто не сумнівався в тім, що їх били,