Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

піддавали тортурам, а потім убили білі прихильники сегрегації, які взялися тероризувати загарбницьку орду радикалів-янкі, які намірилися зруйнувати їхній уклад життя, але ніхто не знав, де знаходяться тіла загиблих, і, схоже, всім білим мешканцям штату Міссісіпі було до цього байдуже. Емі розплакалася, дізнавшись цю новину. Шістнадцятого липня, коли Барі Голдвотера на з’їзді Республіканської партії в Сан-Франциско було висунуто кандидатом в президенти, білий поліцейський застрелив чорного підлітка в Гарлемі, і Емі знову плакала, коли відповіддю на смерть Джеймса Пауелла стали шість ночей поспіль заворушень та грабунків у Гарлемі та Бедворд-Стайвесанті. Нью-Йоркська поліція стріляла бойовими патронами понад головами людей, які, стоячі на дахах, кидали в правоохоронців каміння та мотлох, а для розгону чорних демонстрантів на Півдні цього разу використовувалися не брандспойти та пси, а теж бойові патрони. Емі плакала не лише тому, що, нарешті, збагнула, що расизм на Півночі, в її рідному місті, був не меншим за расизм на Півдні, а й тому, що збагнула також: її дитячій ідеалізм помер, що її мрія про Америку, байдужу до кольору шкіри, була нічим іншим, як недолугим прагненням видати бажане за дійсне. Навіть Баярд Растін, чоловік, який лише за кілька місяців до цих подій організував Марш на Вашингтон, вже не мав ані найменшого впливу, і коли він став перед натовпом в Гарлемі, благаючи зупинити насильство, щоби ніхто не постраждав і не загинув, цей натовп заглушив його своїми криками, обізвавши Дядьком Томом. Мирний спротив втратив будь-який сенс, Мартін Лютер Кінг вже нікого не цікавив, керівною ідеологією стала «Чорна Сила», і такою потужною була та сила, що буквально на протязі кількох місяців слово «негр» було викинуте з американського лексикону. Четвертого серпня тіла Гудмена, Швернера та Чейні були виявлені в грунтовій греблі біля м. Філадельфії в штаті Міссісіпі, і фотографії їхніх прикопаних трупів, що лежали в грязюці біля підніжжя греблі, були настільки жахливими й бентежними, що Фергюсон відвернувся й застогнав. Наступного дня з’явилася інформація, що двоє американських есмінців, які патрулювали Тонкінську затоку, були атаковані північно-в’єтнамськими торпедними катерами, принаймні так ішлося в урядовому офіційному звіті, а сьомого серпня Конгрес прийняв Тонкінську резолюцію, яка давала Джонсону повноваження «вжити всіх необхідних заходів для відсічі будь-якому збройному нападу на війська Сполучених Штатівта запобігання подальшій агресії». Почалася війна, і Емі більше не хлипала. Вона вже вирішила, що думає про Джонсона, і страшенно розлютилася, настільки розлютилася, що Фергюсону навіть довелося навмисне пожартувати, щоби подивитися, чи вона й досі здатна сприймати гумор.

– Це буде велика війна, Арчі, – сказала вона, – більша за Корейську, більша навіть за Другу світову, тому радій, що тобі не доведеться брати в ній участь.

– А чому ви так вважаєте, вельмишановний докторе Панглосс? – поцікавився Фергюсон.

– Тому, що, слава богу, безпалих чоловіків до війська не беруть.

3.2

3.3

Емі більше його не любила. Принаймні, любила не так, як Фергюсону хотілося б, тож після прекрасних і дивовижних днів весни та літа, коли поцілунки між названими двоюрідними родичами поступилися місцем гострому, як ніж, пронизливому почуттю кохання, вони знову перетворилися на родичів типу «сьома вода на киселі». Кінець їхньому роману поклала Емі, і Фергюсон не міг вдіяти анічогісінько, щоби вона передумала, бо якщо хтось із Шнайдерманів щось надумував, то ставав впертим, мов віслюк. Її основні претензії до Фергюсона були такими: він був надто егоцентричним, надто набридав своїми обіймами (постійно хватав її за груди, які вона була іще неготова оголити перед ним у свої чотирнадцять років), надто пасивним в усіх інших відношеннях, не пов’язаних з грудьми, надто інфантильним і надто соціально несвідомим, щоби з ним можна було поговорити на хоча б якусь значущу тему. Так, сказала Емі, її приязнь до нього залишається сильною й незмінною, так, їй приємно мати у своїй новоприбулій родині такого хлопця – схибленого на кіно та спорті лінькуватого Фергюсона, але як кавалер він був безнадійним.

Їхній флірт скінчився за два тижні до кінця літа 1961 року, і коли після Дня праці розпочався новий шкільний рік, Фергюсон відчув себе покинутим і нещасним. Скінчилися не лише їхні шалені поцілунки з Емі, рухнула також і їхня дружба, яка існувала іще до флірту. Не ходитимуть вони більше один до одного робити домашні завдання, не дивитимуться телесеріал «Сутінкова зона», не гратимуть більше в карти, не слухатимуть платівки, не ходитимуть в кіно, не гулятимуть в парку Ріверсайд. Він і досі бачився з нею на родинних зібраннях, котрі, зазвичай, відбувалися двічі або тричі на місяць – обіди та пізні сніданки в двох квартирах Шнайдерманів, екскурсії до палацу Сичуань на Бродвеї та до ресторану Stage Deli на Сьомій авеню, але тепер йому було боляче дивитися на неї, боляче бути поруч після того, як вона його покинула, полишила через те, що він не відповідав її стандартам індивіда гідного й солідного, тому замість сидіти поруч з Емі, як колись у минулому, Фергюсон тепер вмощувався з протилежного кінця столу і намагався вдавати, що її не помічає. В останній тиждень вересня, під час обіду в помешканні дядька Дена та тітки Ліз, коли старий бородатий цап просторікував про те, що східні німці начебто вмонтували в Берлінську стіну небезпечний радіоактивний радій, Фергюсон з огидою підвівся, промимрив вибачення, що йому, мовляв, захотілося до туалету, і вийшов з-за столу. Він дійсно пішов до туалету, але тільки для того, щоби сховатися від присутніх, бо йому вже несила було терпіти, несила зберігати маску ввічливості перед Емі та членами родини, бо незагоєна рана відкривалася кожного разу, коли він бачив Емі, бо він вже не знав, що робити й казати у її присутності. Фергюсон відкрив у раковині кран і двічі спустив воду в унітазі, щоби присутні дійсно подумали, що він пішов до туалету випорожнитися, а не вдаватися до такого жалюгідного задоволення, як жаліти самого себе. Коли хвилини через чотири Фергюсон відчинив двері, то з подивом побачив, що перед ним в коридорі стоїть Емі, войовничо взявши руки в боки, всією своєю поставою демонструючи, що їй теж все це обридло.

– Що з тобою в біса відбувається, га? – спитала вона. – Ти на мене більше не дивишся. Ти зі мною більше не розмовляєш. Тільки дуєшся, мов сич, і це діє мені на нерви.

Фергюсон відповів, втупившись собі в ноги:

– Моє серце розбите.

– Припини, Арчі. Ти просто розчарований, от і все. Я розчарована також. Але ми принаймні можемо залишатися друзями. Ми завжди будемо друзями, еге ж?

Фергюсон