Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

572
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 118
Перейти на сторінку:
Через це щось сталося. Щось… жахливе. — Я поглянула на свої руки. — Сола казав, що моєю найбільшою проблемою буде недостатнє самовладання.

Лую витерла рота тильним боком обох долонь і торкнулася свого живота.

— Отже… виходить, не тільки я. Всі жінки.

— Я не знаю, як далеко це зайшло. Не думаю, що воно торкнулось інших міст. Але де мертві чоловіки, там і вагітні жінки.

— Ш-що сталося? Чому чоловіки мертві? — запитала вона.

Я хитнула головою й подивилася на річку. Лую краще було не знати. Десь поблизу зарепетувала жінка. Мені теж хотілося зарепетувати.

— Мій Мвіта, — прошепотіла я. Мені запекло очі. Я не хотіла підіймати очей і бачити, як вулицями бігають знавіснілі жінки, що втратили близьких.

— Він помер гарно, — сказала Лую.

— Син убиває батька, — промовила я й подумала: «Але Даїб не мертвий».

— Учень убиває свого Майстра, — втомлено додала Лую. — Даїб тебе ненавидів, Мвіта тебе любив. Мвіта і Даїб — можливо, один не може щасливо жити без іншого.

— Ти говориш, як чаклун, — буркнула я.

— Я бачила вдосталь чаклунів, — відказала Лую.

— Мій Мвіта, — знову прошепотіла я. А тоді згадала й сягнула у складки своєї рапи. Я сподівалася, що його там не було. Але він там був. Я підняла крихітний металевий диск. — Лую, твоя портативка ще при тобі?

У будівлі на другому боці вулиці якась жінка зарепетувала так, що їй урвався голос. Лую скривилася.

— Так, — сказала вона й примружилася. — Звідки в тебе цей диск?

Я підійшла до неї, а вона обережно всунула диск у портативку. Моє серце билося так швидко, що я схопилася за груди. Лую насупилася й пригорнула мене до себе. Знизу із дзижчанням піднявся крихітний дисплей. Лую перекинула його.

Моя мати, лежачи в піску, дивилася просто на нас. Мій батько встромив срібний ніж у пісок біля її голови. Я помітила, що руків’я ножа було прикрашене символами, дуже схожими на викарбувані на моїх руках. Тінґ би знала, що вони означають. Він розсунув материні ноги, а далі залунало гарчання, важке дихання і спів; спів перемежався сердитими словами. Та цього разу я переглядала запис, а не видіння від матері. Я чула його слова, сказані мовою нуру, не з материної точки зору. Я їх розуміла.

— Я тебе знайшов. Ти — саме та. Чаклунка. Чаклунка!

Він співав пісню.

— Ти народиш мого сина. Він буде величним.

Ще одна пісня.

— Я возвеличу його, і нічого видатнішого за нього ця земля ніколи не побачить. — Він заспівав. — Так записано! Я бачив!

Із вікна будинку на другому боці дороги вилетів якийсь скляний предмет і впав на землю. Далі залунали дитячі схлипи. Мені все це було байдуже: мої очі опалив образ чаклуна-нуру, що ґвалтував мою матір, і мої думки спохмурніли. Я подумала про зболених жінок, дітей, стариганів довкола себе, які вили, мучились і схлипували; вони допустили, щоб це сталося з моєю матір’ю. Вони б їй не допомогли.

Що сталося б, якби моя мати, як і просив її батько, була чаклункою того дня, коли на неї напав Даїб? Був би неабиякий бій. Натомість вона могла захиститися лише своїм боком алусі.

— Досить, — нарешті сказала Лую й забрала в мене портативку.

Вулиці наповнювалися людьми. Люди бігли, сунули, ходили туди-сюди, відходили на узбіччя тієї дороги, прямували кудись, а куди, мене не обходило. Привиди себе колишніх. Їхні життя змінилися назавжди. Я стояла на місці з розфокусованим поглядом. Мій батько справді цінував оцей диск так, що зберігав його двадцять років.

— Нам треба йти далі, — нагадала Лую й потягнула мене за собою. Але з її очей на ходу теж лилися сльози.

— Зачекай, — попросила вона, не відпускаючи моєї руки. Випустила портативку. — Наступи на неї, — сказала вона. — З усієї сили. Вчави її в землю.

Я на мить витріщилася на портативку, а тоді чимдуж наступила на неї. Коли я почула, як вона ламається, мені стало краще на душі. Я підняла її й вийняла диск. Роздушила диск зубами й кинула в річку.

— Ходімо, — сказала я.

Опинившись на озері, ми на мить зупинилися. Так, я його вже бачила, та під час видіння мені не випало можливості зупинитись і оглянути його по-справжньому. Десь на озері був острів.

За нами панував хаос. Вулиці повнилися жінками, дітьми і старими, які бігали, спотикались і стогнали: «Як таке може бути?!» Починалися бійки. Жінки роздирали на собі одяг. Чимало з них падали на коліна й криком просили в Ані спасіння. Я не сумнівалася, що десь на світі витягали й роздирали останніх жінок океке. Дурфа була хвора, а через мене її хвороба ошаліла, як кобра в лихоманці.

Ми махнули на все це рукою. Стільки води. На яскравому сонячному світлі вона сяяла ніжною блакиттю; її поверхня була спокійною. Саме повітря здавалося вологим, і я замислилася, чи не пахнуть риби та інші водні істоти так само. Цей металевий солодкий запах був насолодою для моїх змучених чуттів. У Джвагірі ні я, ні Лую не могли й уявити собі такого.

На краю води зупинилися кілька водних транспортних засобів. Вони розрізали, порушили спокій води. Човни, вісім штук. Усі з жовтого полірованого дерева із намальованими спереду квадратними блакитними емблемами. Ми швидко зійшли зі схилу.

— Ви! Стійте! — крикнула якась жінка за нами.

Ми пішли швидше.

— То ж дівка-еву! — сказала жінка.

— Хапайте демоницю! — вигукнула ще одна.

Ми побігли.

Човни були маленькі, щонайбільше на чотирьох людей. Їхні мотори, збаламучуючи воду, випускали дим і гикали. Лую побігла до човна, яким керував молодий нуру. Я розуміла, чому вона обрала його: він здавався трохи не таким, як інші керманичі. Він мав приголомшений вигляд, тоді як усі решта витріщилися на мене з жахом. Коли ми дісталися до нього, вираз його обличчя не змінився. Він відчинив дверцята до свого човна. Ми сіли.

— Ти… ти…

— Так, це я, — сказала я.

— Заведи цю штуку! — прикрикнула на нього Лую.

— Та жінка вбила всіх чоловіків у Дурфі! — прокричала чоловікам жінка, що збігала зі схилу. — Хапайте її, вбийте її!

Чоловік повів свого човна саме вчасно. Вирвалася тонка цівка диму, і човен різко зашумів. Керманич схопився за якийсь важіль, і човен рвонув

1 ... 113 114 115 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"