Читати книгу - "Гра янгола"

Мартін. Звісно, ніхто в Крістіні не оселявся. Нерідко буває, що пацієнти, які пережили травматичний досвід, відчувають присутність померлих родичів або уявних осіб такою мірою, що втікають у власний розум і замикають двері, крізь які вони могли б вийти назовні. Це така собі емоційна реакція, спосіб захистити почуття або емоції, неприйнятні для інших. Гадаю, вам не слід перейматися цим тепер. Насамперед нам треба взяти до уваги, бо це може допомогти нам, що коли якась особа й важлива для неї тепер, то це ви. На підставі того, що вона мені розповіла колись і що залишилося між нами, а також її поведінки протягом останніх тижнів я дійшов висновку, що вона кохає вас, сеньйоре Мартін. Вона кохає вас так, як не кохала ніколи нікого і, звісно ж, як ніколи не кохатиме мене. Тому я вас прошу, щоб ви мені допомогли, щоб ви не піддалися ані страху, ані розчаруванню й допомогли мені, бо ми обидва хочемо того самого. Ми хочемо, щоб Крістіна змогла покинути цей заклад.

Я кивнув головою, присоромлений.

– Пробачте, якщо раніше…

Лікар підняв руку, заспокоюючи мене. Він підвівся й одяг пальто. Подав мені руку, і я потиснув її.

– Я чекаю вас завтра, – сказав він.

– Дякую, лікарю.

– Дякую вам. За те, що прийшли їй на допомогу.

Наступного ранку я вийшов із готелю, коли сонце вже підіймалося над замерзлим озером. Гурт хлопчаків грався на березі ставка, кидаючи камінці й намагаючись влучити в корпус невеличкого човна, вмерзлого в кригу. Сніг уже не падав, і видно було білі гори на обрії та великі рухливі хмари, що ковзали небом, наче величезні пароплави. Я прийшов до санаторію на віллі «Сан-Антоніо» трохи раніше від дев’ятої ранку. Лікар Санжуан із Крістіною чекали мене в парку. Вони сиділи на сонці, і лікар тримав руку Крістіни у своїй руці, поки розмовляв із нею. Вона майже не дивилася на нього. Побачивши, що я йду через парк, лікар став робити мені знаки, щоб я підійшов. Він поставив для мене стілець перед Крістіною. Я сів і подивився на неї. Її очі були втуплені в мене, проте не бачили мене.

– Крістіно, подивіться, хто прийшов, – сказав лікар.

Я взяв руку Крістіни й нахилився до неї.

– Поговоріть із нею, – сказав лікар.

Я кивнув головою й поринув у цей відсутній погляд, не знаходячи слів. Лікар підвівся й залишив нас на самоті. Я побачив, як він, наказавши одній із медсестер тримати нас під постійним наглядом, зник усередині санаторію. Я знехтував присутність медсестри й наблизив стілець до Крістіни. Я прибрав у неї з чола пасмо волосся й всміхнувся їй.

– Ти мене пам’ятаєш? – запитав я. Я бачив у її очах своє віддзеркалення, проте не знав, чи вона мене бачить, чи може чути мій голос. – Лікар мені сказав, що ти скоро одужаєш і ми зможемо повернутися додому. Ми повернемося туди, куди ти захочеш. Я думаю покинути будинок із вежею, і ми поїдемо кудись далеко: куди захочеш, туди й поїдемо. Туди, де ніхто нас не знає й де всім буде байдуже до того, хто ми такі й звідки приїхали.

Їй на руки натягли вовняні рукавички, що закривали бинти, якими були перев’язані її зап’ястя. Вона дуже схудла, шкіра в неї поморщилася, губи були потріскані, а очі – згаслі й неживі. Я обмежився тим, що всміхався та пестив її обличчя й чоло, розмовляючи без упину, розповідаючи їй про те, як мені її бракувало і як я повсюди її шукав. Так ми провели з нею зо дві години, аж поки лікар повернувся з медсестрою, і вони повели її в приміщення. Я залишився сидіти в парку, не знаючи, куди мені піти, і так сидів, аж поки лікар Санжуан знову з’явився у дверях. Він підійшов і сів поруч зі мною.

– Вона не сказала й слова, – промовив я. – Навряд чи вона зрозуміла, що я був тут…

– Ви помиляєтеся, друже мій, – сказав він. – Це процес дуже повільний, але, запевняю вас, ваша присутність допомагає їй, і дуже допомагає.

Я кивнув головою, удаючи, ніби вірю милосердній брехні лікаря.

– Завтра ми повторимо нашу спробу, – сказав він.

Була тільки дванадцята година дня.

– А що мені робити до завтра? – запитав я.

– Хіба ви не письменник? Пишіть. Пишіть щось для неї.

9

Я повернувся до готелю, обійшовши озеро. Консьєрж розповів мені, як знайти єдину книгарню в селі, що була тут з давніх-давен і де я міг купити папір та авторучку. Озброївшись, я зачинився у своїй кімнаті. Підсунув стіл до вікна й попросив термос із кавою. Майже годину сидів, дивлячись на озеро та на гори, доки зміг написати бодай одне слово. Згадав стару фотографію, подарунок від Крістіни, де було зображено дівчинку, яка йде дерев’яним молом, що далеко виходить у море, – фотографію, таємниця якої залишилася для неї нерозгаданою. Я уявив собі, що йду тим молом, що мої кроки несуть мене за її кроками, і поступово слова з’явилися, потекли одне за одним, і сюжет невеличкої історії виник перед моєю уявою. Я зрозумів, що зараз напишу історію, яку Крістіна ніколи не могла пригадати, історію, що малою дівчинкою привела її на цей мол, яким вона пішла, тримаючись за руку незнайомця. Я напишу історію про спогад, якого ніколи не було, спробую відновити пам’ять про вкрадене життя. Образи та світло, що виникали між фразами, знову перенесли мене в ту стару Барселону темряви, яка створила нас обох. Я писав, доки не зайшло сонце, а в термосі не залишилося жодної краплі кави, доки на замерзлу поверхню озера не впали перші сині промені місяця, а мені не заболіли очі та руки. Я відклав авторучку й зібрав аркуші зі стола. Коли консьєрж постукав у двері, щоб запитати, чи я прийду вечеряти, я його не почув. Я провалився в глибокий сон, і мені снилося, що слова, включно з моїми, мають силу лікувати та зцілювати.

Минули чотири дні під знаком однакових повторюваних подій. Я прокидався з першими променями світанку й виходив на балкон свого номера, щоб побачити, як сонце забарвлює в червоний колір озеро під моїми ногами. Я приходив у санаторій на пів на дев’яту й зазвичай зустрічав лікаря Санжуана на сходах біля входу, де він сидів і дивився на парк із філіжанкою гарячої кави в руках.

– Ви ніколи не спите, лікарю? – запитував я.

– Не більше, ніж ви, – відповідав він.

О дев’ятій лікар супроводжував мене до кімнати Крістіни й відчиняв двері. Він