Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— А вона, значить, забуде про чоловіка? — саркастично запитав він.

Язик був неймовірно смачний, і Андрій навіть став краще почуватися. Дивна Харитонова балаканина тепер не дратувала, а розважала.

— Усі забувають, — звів плечима довговолосий.

Андрій обвів кухню поглядом і добачив відкорковану пляшку вина на вузькому обробному столі.

— Ви божевільний, вам уже казали? — запитав він і попрямував по пляшку.

— Купу разів, — кивнув Харитон, охоче витягуючи звідкілясь два келихи.

— Я не спалюватиму завод, — відказав Андрій, наливаючи собі та йому.

— Нагадай, коли ти сюди приїхав?

Андрій хотів було вже ковтнути вина, але так і не доніс келих до рота.

Він спохмурнів і закліпав очима.

— Та ось, буквально…

— Буквально коли? — наполягав Харитон. — Скільки ти тут? Зо два дні? Тиждень? Два тижні?

— Ну, щось таке… — розгублено мовив Андрій.

Він відчайдушно силкувався за щось зачепитися, але подій за минулі дні було занадто багато.

— Добре, не старайся, — дозволив Харитон і надпив із келиха. — Скажи мені ось що: скільки разів ти намагався перейти міст назад?

— Як це — «намагався»?

— Ну, ти ж хотів відсіля звалити, еге ж? Востаннє ти вийшов із автобуса перед самою річкою. А до того? Скільки разів ти вже їхав звідси?

Андрій хотів відказати «ніскільки», та образ мосту, середина якого завішена щільною фіранкою туману, так нав’язливо спалахнув перед очима, що він не міг позбутися відчуття, що вже йшов крізь неї. Їхав крізь неї. Скрадався крізь туман темної безмісячної ночі. Він остовпіло поставив келих, так і не надпивши.

— Давай разом, — запропонував Харитон і вийняв шість ключів від номерів у «Сяйві», які бозна-звідки в нього взялися. — Перше: тебе вбив Арсен, даруй. Не варто було спати з його благовірною, поки він був живий. Друге: Гала відкрила у квартирі газ. У тебе опустилися руки, ти сів у автобус, а на середині мосту — помер, як і належиться всім, хто намагається перетнути річку без монети під язиком. Третє: ти занадто рано підібрався до Звіра, й він зарізав тебе просто в номері. Четверте: ти обачно сів на зворотний автобус просто у день прибуття. Й щасливо доїхав рівно до середини мосту. П’яте: ледь не збожеволів, ганяючись за людиною з намальованим обличчям. Украв Суботин «опель», щоб дістатися до обласного центру. Шосте: дуже сильно розсердився на медсестру Ксенію. Добре, хоч не удушив. Пішов серед ночі пішки, надіючись на попутні авто.

Андрій дивився на Харитона, розуміючи, що єдиною реакцією на таку маячню мусить бути регіт. Але сміятися не хотілось. Анітрохи чомусь не хотілося сміятись. Голова паморочилася, так наче він махом дирболизнув пляшку вина.

— Це маячня… — мовив він так невпевнено, наче це було запитання.

— А чи замислювався ти, де тут кладовище? Усі повертаються — хто раніше, хто пізніше.

Ніхто і ніколи при доброму здоров’ї не повірив би в несусвітню нісенітницю, яку молов цей дивний чи то майор, чи то генерал у червоному шкіряному плащі. Певно, навіть той, хто пережив за останні дні стільки, скільки Андрій. Єдине «але» полягало в тому, що в Андрюхиній голові наполегливо вертівся образ, якого не було в його спогадах — він прямує мостом назустріч хмарі, що вмостилася подрімати на середині річки Туонь. Він струснув головою, намагаючись позбутися химери. Згадав про келих із вином і жадібно випив усе, так наче помирав зі спраги, а тоді рішучо нагадав собі, хто він і навіщо сюди приїхав.

— Що то за людина з намальованим обличчям? — діловито запитав Андрій.

— Хороше запитання, — похвалив Харитон. — А ти чув про смертний гріх, що зветься «лінощі»?

— Я вам не про гріх, а про цілком конкретну людину!

— А я — про конкретний гріх: про байдужість! Я тобі казав, що причин, через які люди чинять зло, загалом сім. І одна — завжди головна. Вона панує над твоєю душею…

— Досить уже цієї маячні!

— Це не маячня! Коли ми опиняємося на порозі смерті, то здатні побачити оцю причину! І Гала, що надихалася газу, і Ксеня, яку ледь не задушили, — вони обидві бачили не людину, а лише її демона!

Харитонові очі світилися фанатичним вогнем. «Він вірить у те, про що каже, — подумав Андрій. — Хоч би як воно звучало, він у це вірить».

— Красиво, але не сходиться, — сказав він уголос. — Бо я теж його бачив. Особисто, на власні очі.

— Цікаво, за яких обставин, — і Харитон хитро прищурився.

Андрій уже відкрив рота, щоб відповісти, але раптом затнувся, спохмурнів і почав чухати чоло.

— Якби ти послухався мене з самого початку, — вчительським тоном проказав Харитон, — то не сприйняв би за маніяка того, хто з рук годує власний гнів. Адже й насильників спонукає до злочину аж ніяк не хіть. Ти давно вже маєш навчитися дивитися в корінь, Андрію Олександровичу!

— Годі вже! — Андрій несподівано ляснув долонею по столу так сильно, що біль прохромив до самісінького ліктя. — Ви знаєте, хто є звіром? Якщо так, то просто скажіть мені!

— Гординя, — по-змовницькому прошепотів Харитон. — Тобі потрібен демон із люстерком замість мармизи.

Андрій застогнав.

— Можна хоч раз відповісти нормально?!

Харитон незворушно склав руки на грудях, і його шкіряний плащ скрипнув.

— Ти справді думаєш, дівчинка досі жива? — скрадливо запитав він.

Андрій розгублено роззявив рота. Витріщився на Харитона якимось жалісним, безпорадним поглядом.

— То вона загинула? — він немов аж згорбився коло столу, аж нижчий зробився.

— Ти сам сказав, — Харитон поліз у кишеню й виклав на стіл мідну монету. — Підпали завод і їдь собі. На мості поклади під язика монету, і — ти вільний. Навіть афганський хлопчик ніколи більше тобі не насниться.

— Хто ви? — втомлено запитав Андрій. — Хто ви такий?

— Я з тих, що плачуть тут сумні, — печально відповів Харитон. — Дай-но мені теку!

Андрій хотів сказати, що не взяв її, аж раптом відчув у себе за пазухою щось велике й кутасте. Воно тиснуло на живіт і заважало сидіти. Він задер одяг і приголомшено побачив устромлену за пояс джинсів картонну папку. Повільно, немов у трансі, простягнув її Чоловікові в Червоному.

— Ось, поглянь… — Харитон діловито розшнурував клапан і почав розкладати перед ним світлини, немовби ілюструючи розповідь. — Якось медсестра Ксенія надибала цю теку в ординаторській. Всередині були знайомі тобі фото її сина. Відтоді вона знаходила їх щоранку. На роботі, вдома. Знімки опинялися в її сумочці або в книжці, яку читала. І коли вона зрозуміла, що від папки не можна позбутися