Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Він звів очі на Андрія й тицьнув йому фото обгорілих людських останків:

— Зате тепер вона вірить, що не вбивала своєї дитини, а навпаки — подарувала їй кілька хвилин життя й була з нею до останньої секунди. Як справжня мати. Вірить і пишається собою! Або ж Захар. В обмін на спокійні ночі без сновидінь, він відлив із олива чудовий кастет і подарував його на день народження Арсенові. Думаєш, у нього не заячало в грудях, коли хлопця з пожежки забили на смерть саме кастетом? Але ніхто ж за язика не тягне, так же? І він собі мовчав у тряпочку, шкрябав свої віршенята… І пити зрештою покинув, і Льоню свого вже не згадує. Таких історій у мене повні кишені — про кожного. І цим людям ти зібрався допомагати? Це серед них ти готовий залишитися?

— Я не залишуся! Просто візьму собі та й поїду.

— Глибоко в душі ти вже зрозумів, що це неможливо, — Харитон налив собі вина. — Це місто, де страждає люд без меж; Воно, прокляте, має назву Діте. Зауваж, я ще нікому не пропонував пройти по мосту з монетою.

— І чому пропонуєте мені?

— Досі ще жоден нахаба не відмовлявся від угоди.

У голові гуло.

Може, тепер уже від вина, а може, від безумства і нереальності того, що відбувається.

— Якщо ви все знаєте про кожного… — пробурмотів Андрій. — То просто скажіть мені, хто вбивця.

— Так вони всі вбивці. Кожен! — Харитон раптом поглянув на годинник. — От скажімо, за п’ять хвилин на площі без суду і слідства вішатимуть дільничного поліцейського. Тебе, до речі, не запрошували?

— Як це — вішати?!

— Там довга історія. Та якщо двома словами, то твоя знайома медсестра підставила Віталіка і закацуприла славну дівчину Мілу. Ну а повісять урешті Суботу.

— Це не він! — Андрій скочив на ноги. — Він, ясна річ, покидьок, але не маніяк!

— А якщо покидьок, то ліпше сядь, і випиймо!

Андрій кинувся до дверей.

— І щоб ти знав, справжній маніяк просто зараз у твоєму номері! — гукнув услід йому Харитон. — Але прийшов не до тебе!

Андрій спинився, так наче налетів на стіну.

— Що ви сказали?

Харитон зумисне неквапно підчепив нігтем монету, що лежала на столі, і спритним щиглем підкинув у повітря.

— Обирай, — мовив він і зловив монету. — Кого рятуватимеш? Вилупка, якого повісять, але за чужий злочин? Чи ту, котра насправді вбила, але яку заріжуть задля забавки?

Розділ 57

Через міст

Небо прибрало сірого відтінку, але передчуття наближення світанку чомусь не було. Радше здавалося, що сонце померло і це попелясте світло — все, що день лишив по собі в цьому світі. Було зимно. Натовп щулився, переступаючи з ноги на ногу. На дашку поліційного відділку гойдався труп нещасного Суботи, і парашутна стропа, якою донедавна припинали корову, з кожним рухом порипувала.

— Онде він! — сказав раптом Павло Борисович Тупогуб і радісно вказав на Андрія, що стояв позаду. — Ось справжній герой! Виходьте сюди! Виходьте!

Юрма витягла його на ґанок, наче на сцену. Андрій не опирався; він погано розумів, що коїться. Перед його очима досі стояло прекрасне Ксенине обличчя на тлі кривавої лемішки, на яку перетворилося її тіло. І руки. Її понівечені руки.

— А ми не вірили! — ораторствував мер. — Тоді як Андрій Олександрович одразу звернув мою увагу на дивну поведінку нашого дільничного! Добре, що ми дослухалися! Шкода, що не встигли запобігти смерті нашої світлої, чудової Міли.

Мер схилив голову. У натовпі познімали шапки.

— Варто було б за законом, звичайно… — поквапно заговорив селищний голова, нахилившись до Андрія. — Я намагався зупинити, як тільки міг… Але мужики як побачили! Сидить, значить, у фотостудії, в руці порожня пляшка, і фотографії всіх, кого він убив, розвішені! А прямо біля ніг моя бідолашна Міла — мертва. М-да. Мужиків можна зрозуміти! Поволочили і слухатися мене не стали. А поки я протиснувся через натовп, то вже і край. Ну, тепер уже нехай висить, аж поки з області приїдуть.

Павло Борисович зітхнув. Потім узяв його попід руку й улесливим голосом почав умовляти залишитися в селищі. Обіцяв місце на заводі. Андрій не слухав. У кишені його куртки лежала книжка в паперовій палітурці з помітками, що найцікавіша з них була написана червоним — «Христина сміялася», — й він намагався уявити Суботу чи Арсена, які студіюють цю брошуру. Аналізувати ж по-справжньому не мав сили. А ще Андрій думав, що було б, якби спершу він побіг на площу. Чи мав шанс урятувати бодай Суботу?

На ґанок невідь-звідки вийшло індича. Довгоноге, вже опірене, і водночас — якесь обскубане.

— Чий гиндик?! — гукнули з натовпу. — Ганько! Загородку закрила?

Індича кинулися ловити. Усе збіговисько повалило на ґанок. Андрія відтіснили від мера. Люди кидалися на індича, штовхаючи задами труп.

— Іди сюди! — пролунав над вухом владний голос, і хтось поволік Андрюху крізь юрмище.

Це був Харитон. Уже коли вибралися, довговолосий зупинився.

— У тебе кров на руках! Ти сказився? У твоєму номері труп, оця вся галайстра щойно повісила поліцейського, а ти валандаєшся тут у кривавиці! Думаєш, вони будуть розважливі й учинять за законом?

Він вийняв хустинку і заходився по-мамівському витирати йому руки.

— Я згадав, — прошепотів Андрій. — Згадав, як намагався поїхати звідси. Усі рази…

— От бачиш, — кивнув Чоловік у Червоному, і далі обтираючи йому пальці.

— Але як же таке можливе. Такого не буває…

— Поглянь на мене. Поглянь, — суворо сказав Харитон, і Андрій скорився. — Ти намірений перевіряти ще раз? Щоб завтра я знову привіз тебе сюди, як ото вперше? Чи з тебе досить?

— Досить, — покірно відказав Андрій.

— То їдь! Каністру бензину знайдеш у підсобці в «Мінотаврі». І пам’ятай — спершу вентилятор. Хоча б двадцять хвилин.

І Харитон тицьнув йому в руку монету, з дурнуватою совою на одному боці та з гордовитим профілем Афіни — на іншому.

Вентилятор у старій трубі працював хвилин сорок — Андрію весь час здавалося, що нічого не вийде — тут нема чому горіти. Камінь і камінь… Він стояв надворі та слухав сумовите «взззумм-взззумм-взззумм». Це кінець. Його віра в диво виявилася звичайною впертістю. Бажанням довести щось самому собі. Що? Що діти не повинні помирати? Так наче його рідна сестра від самого початку