Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

днів тому. Б’юся об заклад, ти працюєш не в службі даних, правда?

Посіпака Нгуєна зробив у її бік загрозливий крок, а Сорен

знову підступив ліворуч.

Боббі вибухнула сміхом.

— Чесне слово, — вона реготнула, дивлячись на Сорена. — Або

припини дрочити цей кий, або знайди собі затишний куточок.

Сорен опустив очі на кий у руці, ніби здивований там його

побачити, і пожбурив кий додолу.

— А ти, — сказала Боббі посіпаці. — Якщо спробуєш пройти

через ці двері, то подаруєш мені реально найкращі спогади за

весь цей лайняний місяць.

Не пересуваючи ніг, вона посунулася вперед і злегка позгинала

лікті.

Посіпака дуже довго дивився їй в очі. Вона посміхнулася

у відповідь.

— Ну ж бо, — сказала. — У мене закам’яніють яйця, поки будеш

мене так дражнити.

Посіпака підняв руки. І не бійцівська стійка, і не знак

капітуляції. Ні на секунду не зводячи очей з Боббі, він трохи

повернув обличчя до Сорена і сказав:

— Це твоя проблема. Розв’язуй її.

Він зробив два повільні кроки назад, повернувся й пішов через

кімнату в коридор, якого Боббі не помітила звідти, де стояла. За

мить почувся гуркіт дверей.

— Чорт, — сказала Боббі. — Стара точно поставила б мені

більше балів, якби я повернула ту флешку.

Сорен зачовгав до заднього входу. Боббі перетнула відстань

між ними, як кішка, схопила його за комірець і підняла, поки

вони ледь не торкалися носами. Її тіло вперше за тривалий час

почувалося живим та вільним.

— І що ти зробиш? — прочавив він крізь силувану посмішку, —

Поб’єш мене?

— Дзуськи, — відповіла Боббі, перемикаючись на виражений

акцент із долини Маринера. — Я донесу на тебе, малий.

Розділ двадцять шостий. Голден

Голден спостерігав, як, притискаючись до перегородки

у вантажному відсікові, чудовисько здригається. На

відеомоніторі воно виглядало малим, знесиленим і шорстким.

Він зосередився на своєму диханні. «Повільний, довгий вдих, наповни легені до кінця. Повільний, довгий видих. Зупинися.

Повтори. Не обісрися зі страху перед екіпажем».

— Що ж, — через хвилину сказав Алекс. — Винний знайшовся.

Він намагався жартувати. Він пожартував. Зазвичай Голдена

насмішили б його перебільшений акцент і спроба висловити

очевид не. Алекс міг бути дуже кумедним у своїй сухості та

незворушності.

Але тепер Голдену довелося стиснути кулаки, щоби не

кинутись його душити.

Еймос і Наомі одночасно сказали «Я піднімаюся» та «Я опус-каюся».

— Алексе, — мовив Голден, удаючи спокій, котрого не

відчував. — Який статус шлюзу до вантажного відсіку?

Алекс двічі тицьнув по планшету й відповів:

— Герметично, кеп. Без втрат.

І це добре, бо, як би його не лякала протомолекула, Голден

також знав, що вона не має магічних властивостей. У неї є вага, і вона займає простір. Якщо навіть молекула кисню не може

прослизнути через герметичний шлюз, він певен, що всередину

не зможе продертися і вірус. Але...

— Алексе, накачай о-два, — наказав Голден. — Якомога більше, тільки щоб корабель не підірвався.

Протомолекула — це анаеробний організм. Якщо вона якось

усе ж потрапить усередину, він хотів створити для неї настільки

вороже середовище, наскільки це можливо.

— І піднімайся в кабіну, — він продовжив. — Закрийся наглухо.

Якщо слиз якось прорветься на корабель, я хочу, щоб ти перевів

реактор на ручне керування.

Алекс насупив брови і почухав рідке волосся.

— Мені здається, це трохи занадто...

Голден міцно вхопив його за плече. Алекс вирячив очі

й мимоволі підняв руки у жесті капітуляції. Ботанік стояв поруч, блимаючи очима від нерозуміння і тривоги. Це не найкращий

спосіб вселити довіру. Іншим разом Голдена це, може, і хвилювало б.

— Алексе, — повторив Голден, не спроможний утамувати

тремтіння, навіть стискаючи руку пілота. — Я можу

розраховувати, що ти підірвеш корабель на атоми, якщо ця

гидота продереться сюди? Бо якщо ні, то вважай, що тебе зараз-таки усунуто від обов’язків і замкнено в каюті.

Алекс здивував його. Він не вибухнув гнівом, а простягнув руки

і поклав їх на Голденові передпліччя. Обличчя набуло

серйозного виразу, але в очах — доброта.