Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Вона спробувала було до них заговорити і сказати, що не хоче

робити цього. Чоловік схопив її за плечі і втиснув у м’який гель.

Якусь мить вона боялася, що він заповзе згори на неї, але він

стиснув руки в кулаки й убивчо гупнув її в груди. Цієї миті вона

прокинулася під крики сирен. У повітрі навколо плавали

краплинки крові.

Усе тіло боліло настільки сильно й незбагненно, що вона навіть

не відчувала це саме як біль — просто усвідомлювала, що все

навколо якось геть неправильно. Вона кашлянула й розприскала

по каюті кров. Мельбі подумалося, може, вона якимсь чином

активувала вві сні несправжні залози, може, все це неправильне

стосується тільки її, але бортові сирени говорили протилежне: на кораблі відбулося щось значно страшніше. Дівчина

потягнулася по планшетник, але не знайшла його у футлярі. Він, обертаючись, плавав у повітрі за пів метра від дверей. На його

епоксидному корпусі в місці удару об щось дуже тверде

з’явилася зірчаста тріщина. На панелі доступу до мережі горів

яскравий червоний прямокутник. Статус: невідомо. Уся система

лягла.

Мельба підтягнулася до дверей і ривком відчинила їх.

У коридорі, простягнувши вперед руки, із розвіяним, немов

у потопельниці, волоссям проплив труп жінки. Ліва сторона

обличчя в неї зазнала дивних спотворень, пухкіша, кругліша

й синіша від нормального. Очі лишалися напіврозплющеними.

Білки почервоніли від полусканих кров’яних судин. Мельба

відштовхнула його й попливла далі. Попереду з’явилася куля

крові завбільшки з футбольний м’яч й повільно полетіла до

вентиляційного отвору. Звідки вона взялася, лишилося

незрозумілим.

У ширших коридорах, що починалися ближче до середини

кораб ля, ситуація виявилася ще гіршою. Біля кожних дверей, у кожному коридорі висіли тіла. Все, що не було закріплене, теліпалося попід стінами, відкинуте в сторону носа корабля.

Ненав’язливі сірі стіни вкривали вм’ятини, що лишились від

ударів планшетників, інструментів та голів. У повітрі тхнуло

кров’ю і дечим іще, глибшим і проникливішим.

Біля кафетерію троє солдатів розчищали проходи й тому при-клеювали трупи до стін піноскотчем. В умовах гравітації тіла би

вони складали в штабелі, наче дрова.

— Як ви? — запитала її одна з них. Мельба не одразу збагнула, що звертаються до неї.

— У мене все гаразд, — відповіла вона. — Що сталося?

— Хто ж, блядь, знає? Ви технік? — різко запитала жінка.

— Так. Мельба Кох. Електрохімічка.

— Ну, то й звиздякайте до клімат-контрольників, Кох, —

наказали їй. — Думаю, вам там буде чим зайнятися.

Мельба кивнула, від чого її трохи закрутило в повітрі, але

жінка притримала її рукою та пригальмувала.

Вона ще ніколи не бувала на полі бою або місці катастрофи.

Найближчим за враженнями був ураган, який обрушився на

Сан- Паулу, коли їй виповнилося вісім і батько ховав родину

в корпоративних укриттях, поки не минулася повінь. Тодішні

руйнування вона запам’ятала радше в новинах, аніж наживо.

А от «Томас Прінс» ніби в пеклі побував. Мельба проминула

кілька гуртів людей, що гарячково над чимось працювали, але

трупи й пасажири при смерті супроводжували її повсюди.

У місцях, де сходилися потоки повітря з рециркуляторів, утворювалися хмарки із крапель крові та пластикових трісок.

За нульової гравітації кров збиралася навколо ран і нікуди не

витікала. Що гірше, враз ускладнювалися всі запалення.

У легенях миттєво накопичувалась рідина. Щоправда, багато хто

вже й так загинув. І помиратимуть іще. Уже незабаром. Якби не

аварійне ложе, то її би саму шпурнуло об стіну на швидкості

шістсот метрів за секунду, як і всіх інших. Ні, це неможливо.

Ніхто би такого просто не пережив.

Раніше вона мало часу проводила на технологічних палубах, звідки здійснювався контроль за фізичними умовами у відсіках.

Разом зі Станні й Соледад Мельба переважно