Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Не знаю, з чого я почав би розмову, якби Інара відповіла на дзвінок. Чи не вийшло б як у поганому кіно: почувши в динаміку тільки звук мого дихання й зрозумівши, що мені бракує духу озватися, вона б сама, першою, назвала мене по імені. 

Але телефон Інари був вимкнутий, автовідповідач запропонував залишити повідомлення й попередив про запис сигналом. 

Автовідповідач — найкращий вихід для боягуза, адже він дає змогу відступити. Як легко такої миті переконати себе, що подзвониш іншим разом. І щоб перебороти спокусу бездіяльності, я зітхнув і вимовив у слухавку: 

— Здрастуй, Інаро! 

І цим відсік собі зворотний шлях. 

Що я повинен був їй сказати? Що одного разу сидів на березі, вдивляючись між рядків у залишений нею лист, і Дніпро виявився водорозділом, який розітнув життя на до і після? Що реєструючись у соціальних мережах, я незмінно першим набирав у пошуку її ім’я? Що мені сотні разів здавалося, ніби я прочитав її прізвище в новині, у списку потерпілих, у переліку свідків, у модному тижневику, у титрах вітчизняного фільму, у табличці з іменами мешканців, у журналі відвідувань… але щоразу з’ясовувалося, що знайомі літери злилися не в тому порядку? Що, йдучи вулицею, я обганяв кожну рудоволосу дівчину, аби зазирнути їй в обличчя? Що у великих судових залах, на лекціях та концертах, у кінотеатрах — я підводився раніше, поки не ввійшов суддя або ще горіло світло, і вдавав, що шукаю в натовпі знайомого, а насправді намагався знайти її обличчя? 

Чи міг я поділитися з нею своїми фантазіями про те, що колись таки зустріну її? Ось раннього ранку я взуваю черевики, лунає стук у двері — і на порозі стоїть вона; я заводжу її в дім, вона роздивляється мої дипломи на стінах, шукає виноград у холодильнику, складає губи руркою й дмухає на свіжозварену мною каву; вона обіцяє чекати мене тут до вечора, але я відповідаю, що мені вже нікуди не треба… Ось я блискуче завершую заключну промову, повертаюся до зали, яка зачаїла подих, а в самому дальньому кутку встає зі свого місця руда дівчина — і дивиться на мене враженим поглядом; усі розходяться на перерву, і тільки ми залишаємося в порожньому приміщенні; вона сідає поруч зі мною, накриває мою долоню своєю й зізнається, що саме таким вона й очікувала мене побачити… Ось я виходжу з ресторану під руку з моєю молодою асистенткою й крокую до авто, а назустріч мені йде розповніла мамуся з трьома дітьми; наші погляди перетинаються, і я киваю їй; вона відводить погляд, а я відчуваю, що помстився… Ось я випадково забрідаю на виставку, де на стінах портрети тільки однієї жінки; і художник плаче в кутку, розповідаючи мені про свою єдину модель, яка так і не змогла його покохати, бо до останнього подиху її думки були зайняті іншим чоловіком… 

Тільки одне видіння я намагався відігнати. Як ми танцюємо під крилом дерев’яної Мушлі в осінньому парку. Танець, який я обіцяв Інарі п’ятнадцять років тому, але так і не дотримав слова. Танець під пісню, яка незмінно нагадувала мені про неї — з першої ноти. 

І переповнений словами, які важко вимовити, я не вигадав нічого кращого, як просто прошепотіти: 

— І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить: 

«Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить». 

Вона мала знати: я не забув. Нічого не забув. 

* * * 

Я посидів на лавці ще трохи, не зводячи очей із погаслого екрана. Повідомлення, що Інара з’явилася на зв’язку, могло спливти будь-якої миті. Але мовчання — це улюблені тортури телефонів над своїми власниками. 

До лавки підійшли двоє лікарів у халатах, наміряючись улаштувати поруч зі мною перекур, і тим самим викурили мене. Я сховав телефон у задню кишеню штанів і рушив до входу в лікарню. 

У холі я чекав ліфта на самоті: у суботу більшість лікарів і медсестер відпочивають, частину пацієнтів відпустили додому, і лікарня ввійшла в режим напівдрімоти — у надії, що хвороби почекають із загостренням до понеділка. 

Я зайшов у ліфт і не витримав: знову перевірив телефон. Ні, нових повідомлень за цю хвилину не з’явилося. Мобільний повернувся в кишеню штанів, а я підвів очі до дзеркала. 

Спершу я подумав, що це наклейка: сивий чоловік під п’ятдесят у сірому картатому піджаку, з очима, яким забули намалювати білки. Зате наклеїли майстерно — наче по той бік дзеркала справді жива людина. 

Але от постать підняла руки на рівень щоки й склала три пальці в пучку. 

— Присяжні винесли рішення, — сказав чоловік і клацнув пальцями. 

Від жаху й несподіванки я закричав. 

Мить потому мій крик усе ще лунав, але вже не відбивався від стін ліфта, а втікав геть, як стривожений заєць. 

Я опинився посеред широкого коридору, обидва кінці якого губилися в темряві. Здавалося, тут було тисячі дверей, і декотрі з них час від часу нечутно рухалися, виштовхуючи з себе людей, що спішно й відразу ж щезали в іншому порталі. Усі вони здавалися чорно-білими — певно, через напівтемряву. 

Тільки потім я виявив чоловіка в сірому костюмі — позаду себе. Це його клацання передувало моєму крикові. Виявилося, річ не у грі тіні — чоловік справді був чорно-білим. Я глянув на свої долоні: схоже, я єдиний, чиє тіло було наповнене кольором. 

У цю мить до мене повернулася пам’ять про останні три дні. Але вона не залила свідомість стрімким гірським потоком, вона втискувалася в мене як куля із желе. Спогади про те, що сталося, не били мене навідліг, а дивним чином породжували спокійну впевненість, що я все знав і жодними новинами мене тепер не шокувати. 

І, звісно ж, я був знайомий із чорно-білою постаттю в картатому піджаку поруч зі мною. Старий недобрий джин на ім’я Саатчі. Знав я й інше: мені вже довелося побувати в цьому коридорі. Кілька годин тому. За п’ять хвилин до півночі, цієї п’ятниці — і теж після того, як Саатчі клацнув пальцями. 

…Ізострічка впала на підлогу. Вогонь у скалці дзеркала зник і з’явилося мініатюрне зображення джина. 

— Ні, — сказав Саатчі, — жодних прощань, — і клацнув пальцями. 

Ще мить тому моя рука тримала телефон, який мав принести смерть і руйнування, а тепер кисть інстинктивно стискала повітря. Мить тому я горбився під сценою на стадіоні, а тепер опинився у погано освітленому коридорі, в якому одночасно рухалися десятки дверей, але все одно тиша стояла така, що можна було почути, як упаде перо. Якісь люди в однакових сірих строях і з обличчями кольору мокрого асфальту з’являлися з одного отвору і щезали в іншому. Склавши руки