Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Ми немов опинилися в чорно-білих кінофільмах сорокових років, але я вирізнявся тут безглуздою кольоровою плямою — як жовтий виродок із коміксу Френка Міллера. Утім, ніхто з тіней, які прослизали повз, не звертав на мене жодної уваги. 

— Що за лайно! 

— Ти помиляєшся, — заперечив джин. — У лайна є колір, запах, а іноді навіть ім’я. 

Саатчі нечутно відчинив найближчі двері — через світло, що вдарило в очі, в кімнаті не можна було нічого роздивитися — і ступив крок за поріг. Його силует махнув рукою, запрошуючи йти за ним. 

Щойно я зачинив за собою двері, щось клацнуло і сліпуче світло змінилося звичним, кімнатним. Ми стояли в нутрощах величезного годинникового механізму. Шестерні різного розміру нечутно крутилися над нашими головами, сузір’я гвинтиків здавалися намальованими простим олівцем, до бездоганно гладеньких дисків на стелі хотілося притулити руку. 

— Я мертвий? 

— Щоб опинитися тут, це зовсім не обов’язково. 

— Що це за місце? — від живого механізму неможливо було відвести очей. 

— Ти в гостях у Саатчі. Круто? Щоправда, жодних годинників до цього механізму не існує в принципі — хто б тут стежив за земним часом? Страшенно шкода, що я не був поруч у той момент, коли винаходили механічний годинник, — я б підказав, що форма кола вибрана неправильно: не треба копіювати сонячний годинник, прилад для вимірювання часу має бути у формі стріли. Дивись, і життя ваше не було б таким одноманітним. 

Я уявив годинник у формі стріли, де стрілка рухається від оперення до вістря. Рівно опівночі пружина клацає, і тонка алюмінієва смужка, досягнувши того вістря, знову опиняється біля стартової риски. Якби такий годинник і змінив наше життя, то тільки додав би в нього відчаю. Не здивуюся, якщо цю ідею Саатчі підкинув Сізіф. 

— Ніколи не думав, що у джинів можуть бути домівки. 

— Тільки якщо їхня кредитна історія чиста для іпотеки, — Саатчі ляснув рукою по коліну, нагороджуючи себе за дотепність. — Жартую. Звісно, можуть бути — хіба ж ми не люди? 

Він витягнув свою світло-сріблясту руку поруч із моєю, живою, мабуть, аби додати барв до другого жарту, але повторно себе по коліну не ляснув. 

Я відчув рух повітря біля обличчя, і раптом із неба впала сова — така сама сіра, як і все довкола, — і спритно, але нечутно спікірувала на витягнуту руку Саатчі. Від несподіванки джин трохи схарапудився і навіть сіпнув кінцівкою, але вже за мить розсміявся. 

— Привіт, друже. Скучив? — Саатчі почухав пальцем під дзьобом птаха і пригладив пір’їнку, що відстовбурчилася. 

Птах перемістився ближче до його обличчя й витягнув голову — потертися об носа. Я вперше таке бачив. Утім, усе, що відбувалося тут, було для мене вперше. 

— Якось через тебе в мене трапиться перший в історії джинів інфаркт. Едеме, познайомся з моїм другом. Щоправда, імені в нього немає — адже я йому не господар, щоб давати ім’я. 

— Звідки ця сова? — я боязко торкнувся пальцем крила, птах повернув голову і почав розглядати незнайому йому істоту. 

— Не плутай, це сич. З’являється, коли схоче, і ділиться свіжими історіями. Дивно, як нечутно вони літають. І мені б так хотілося — розкинути руки і здійнятися в безшелесний політ. 

Саатчі різко підняв кулака і розтулив: на його долоні з’явилася біла миша. Сич перемкнув увагу на неї. Джин випустив мишу, вона писнула, вдарившись об підлогу, й відразу ж шугнула в дальню частину кімнати. Сич вичікував. Лише коли миша щезла за поворотом — до цієї миті я був певен, що жодного повороту там немає, і це суцільна біла стіна, — сич подався вперед, відпустив руку Саатчі й стрімко спікірував за здобиччю. Він щез так само нечутно, як і з’явився, і вже за мить мені здавалося, що все це було тільки сном. 

Якщо це справді сон, то час прокидатися — я не завершив важливої справи. 

— Чому ми не на стадіоні, а я — не в тілі президента? — тон мого запитання був десь посередині між викликом та відвертою грубістю. 

Джин глибоко зітхнув, наче я щойно всерйоз образив його. 

— Ось так, ти запрошуєш людину в свою домівку, а вона, навіть не присівши й не сказавши пари компліментів, усе твердить про одне. Де вас навчали манер, юначе? В університеті Поплавського? 

— Присісти? Та в тебе порожня кімната! 

— А що вдієш? Ми не їмо, не спимо, не втомлюємося, не приймаємо душ, — джин із підозрою нюхнув себе під пахвами. — Залишається тільки творити. От, наприклад, заціни. 

Саатчі потер пальцями — і з підлоги виринула широка шахова дошка з химерними чорними та білими фігурами на ній. Джин схопив одну з фігурок, що нагадувала суміш віслюка та зайця і краєм нігтя почистив їй довгі вуха. 

— Ці шахи створив я. Тут тридцять дві різні фігури. Ось ця, наприклад, — він кинув її мені, — ходить на клітинку або дві по діагоналі, тільки якщо займане поле перебуває під захистом однієї з фігур. Спробуй тут угадати наступний хід супротивника — уявляєш, який простір для комбінацій! — сказав Саатчі й півголосом додав: — Ех, зіграти б у таке з дияволом! 

Довговуха фігура миттю перейняла температуру мого тіла. Злякавшись, що вона мені підморгне або вишкіриться, я повернув її на дошку. Джин дмухнув, і фігури зарухалися. Гра, правила якої навряд чи можна було зрозуміти раніше, ніж за тиждень уважного вивчення, почалася. 

— Хіба диявол грає в ігри? — спитав я, не відриваючи очей від дошки. 

Саатчі, захоплений не менше, ніж я, осудливо похитав пальцем, і одна з фігур, схожа на жука-скарабея, повернулася на місце. 

— А хто, на твою думку, їх вигадує?! 

Зрештою хаотичні рухи фігур мені набридли. Саатчі це помітив, потер пальцями, шахова дошка повернулася в підлогу, і моє наслання щезло разом із нею. 

Замість цього поруч із джином постала стіна туману. Розсіявшись, вона відчинила книжкову шафу з однаковими білими обкладинками. Саатчі взяв книжку навздогад і кинув мені. 

Я глянув на обкладинку, але побачив незнайому мову — і розчаровано повернув її джинові. 

— Я не знаю грецької. 

— Давньогрецька, — Саатчі провів пальцем по корінцю й, утиснувши книжку на полицю, вийняв іншу. — Трактат про комедії ти не оцінив, а як