Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

В бібліотеці запала тиша. Панна Пайпер зненацька позирнула на годинник і зойкнула:

— Перерва закінчується! Я мушу йти. Хтозна, чи вдасться нам нині чогось добитись! — вона скрушно зітхнула й підхопилась. — Минув лише один-єдиний ранок, панно Джонс, а я вже ладна передушити всіх делегатів від простолюду. Один-єдиний ранок! І ми ледве почали працювати. А далі буде ще гірше! Я взагалі не певна, чи ми порозуміємось…

Кіті глибше поринула в крісло і всміхнулась.

— Тримайтесь, — мовила вона. — Усе у вас вийде. Це нелегко, але цілком можливо. Ви ще самі здивуєтесь, як багато вам вдасться.

38

Бартімеус

Умирати завжди просто. Та нам ще слід було привернути увагу Ноуди.

Ми стояли — вдвох в одному тілі — під головною банею. Нам треба було заманити Ноуду сюди, де найбільше заліза. Проте за його розмірів, за того, як він галасував, за того гніву й люті, які охопили його, зробити це було не так легко. Він метушився на всі боки, тупотячи своїми численними ногами, руйнуючи кіоски й дитячі атракціони, пхаючи до своєї роззявленої пащі цілі дерева. Він цілком віддався цій украй важливій роботі — і жодне його око не дивилось на нас.

Літати нам тепер було важко. Навіть підстрибувати. Більшу частину своєї енергії я витрачав на те, щоб утримувати хлопчину на ногах — без мене він тут-таки впав би на підлогу.

Отож ми стояли на місці й горлали. Тобто горлав я — тим голосом, від якого з гір Тибету сходили лавини[111]:

— Ноудо! Це я, Бартімеус, Сакр аль-Джині, Н'ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я бився в тисячі боїв — і виграв їх усі! Я нищив могутніших за тебе! Рамутра втік від моєї величі! Чу ховався від мене в маленькій тріщині! Гоепо, Громовий Змій, пожер свого власного хвоста й проковтнув самого себе, щоб не скуштувати мого гніву! Нині ж я кидаю виклик тобі. Поглянь мені в обличчя!

Відповіді не було. Ноуда заклопотано гриз якісь експонати з «Печери чучельника».

«Хіба так дражнять? — майнула в хлопчини думка. — Це ж просто нахабне вихваляння, чи не так?»

«Послухай-но! Дражнити можна як завгодно. Головне, щоб це розгнівало ворога… А в нас, здається, нічого не виходить? Часу обмаль. Ще трохи, й він вирветься на волю».

«Дай-но спробувати мені!» Хлопчина кахикнув:

— Мерзенний демоне! Тобі кінець! Полум’я Знищення чекає тебе! Я розмажу твою огидну сутність по цьому палацу, як… як маргарин, як товстий шар маргарину..

Він завагався.

«Еге ж… Навряд чи він зрозуміє, що тут до чого. Ану, спробуй ще раз».

— Мерзенний демоне! Слухай мене!!!

Шкода, що голос у хлопця був кволий і лунав дедалі тихше. Я сам ледве чув його — де вже почути Ноуді! Щоправда, на додачу Натаніель зробив непогану штуку — випустив з посоха блискавку просто в сідницю Ноуді. Могутній дух відповів гнівним ревом, став дибки, заворушив кінцівками й вирячив очі. Він умить помітив нас — і закидав численними блискавками. Цілив він поганенько — кілька блискавок приземлились за два метри від нас, однак ми стояли міцно. Ми навіть не здригнулись.

Пролунав моторошний голос:

— Бартімеусе! Я бачу тебе!!!

Хлопчина щось прошепотів у відповідь — зовсім нечутно. Однак я прочитав його думки — й висловився замість нього:

— Ні! Я Натаніель! Я твій господар! Я твоя смерть!

Ще одна біла блискавка вколола сутність Ноуди. Чудовисько кинуло геть ведмеже чучело, обернулось — і незграбно ринуло на нас. Дух підбирався все ближче — чужа цьому світу відрізана від Іншого Світу велетенська тінь, що затуляла сонце.

«Ось як треба дражнити», — подумав Натаніель.

«Так, непогано вийшло. Тепер зачекай, коли він підійде впритул, а тоді ми зламаємо посох…»

«Що довше, то краще. Кіті…»

«Вона вибереться. Не хвилюйся».

Сили хлопця швидко танули, проте рішучість його була невблаганна. Я відчував, як він збирається на останній силі. Впевнено, спокійно, бурмочучи закляття, він руйнував кайдани, якими було скуто посох Ґледстона, — аж поки ув’язнені в ньому істоти зненацька сповнились надії на визволення, штовхали, тягли, роздирали останні пута чар, відчайдушно прагнучи волі. Якби не моя допомога, Натаніель їх не стримав би — вони б умить порозлітались. Одначе Ноуда ще не дістався до того місця, яке нам було потрібне. Тому я стримував посох. Нам залишалось тільки чекати.

Дехто каже, що героїчна загибель — чудова штука[112]. Мене цей аргумент ніколи не переконував. Насамперед тому, що ти — хоч який шляхетний, ошатний, стриманий, гордовитий і непорушний — усе одно врешті помреш. А цей стан, як на мене, надто вже незмінний. Моя кар’єра була така успішна й довга лише тому, що мені завжди щастило вчасно втекти; і тепер, коли Ноуда насувався на нас у цій величній гробниці з заліза й скла — і я розумів, що втекти цього разу не вдасться, — я щиро шкодував. Я був прикутий до хлопця — сутність до плоті — й загинути ми мали разом.

Дотепер найближче до цієї сумнівної честі — «героїчної загибелі» — я був тоді, з Птолемеєм. Насправді він запобіг цьому лише тим, що в останню мить відпустив мене. Якби він — мій колишній господар — побачив нас зараз, то підтримав би мене. Це було цілком до його смаку — людина з джином об’єднались, працюють разом і таке інше. Проблема в тому, що ми сприйняли це аж занадто буквально.

«Бартімеусе…»

Думку було ледве-ледве чути.

«Що?»

«Ти був мені хорошим слугою…»

Що ви сказали б на такі слова? Тієї миті, коли смерть уже поруч — і кар’єра завдовжки в п’ять тисяч років от-от піде нанівець? Правду кажучи, найдоречніша відповідь у такій ситуації — який-небудь непристойний звук або порух. Але й цього я зараз зробити не міг — бо перебував у тілі хлопчини, що завдавало мені серйозних технічних труднощів[113]. Отож я зморено підіграв йому, шкодуючи, що нема кому заграти якусь сумну пісеньку.

«Ну, й ти теж був лапусею…»

«Ні, я не хочу сказати, що ти був бездоганний…»

«Що?»

«Аж ніяк. Правду кажучи, ти завжди робив усе навпаки».

«Що?!»

Ах ти ж нахаба! Завдавати мені—ще й зараз — такої образи! Коли смерть уже поруч… і таке інше! Це вже занадто! Я засукав уявні рукави:

«Якщо вже так, то я, друзяко, хотів би нагадати тобі…»

«Саме тому я зараз і відпущу тебе».

«Що?!»

Я розчув усе до ладу. Я знав це напевно. Адже