Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

«Тільки зрозумій мене як слід… — думки його були уривчасті, гарячкові, однак вуста вже бурмотіли закляття. — Просто… зараз ми в потрібну мить повинні зламати посох. Утримуєш його тільки ти. Але я не можу довіритись тобі в такій важливій справі. Ти напевно знову щось зіпсуєш… Краще… найкраще буде просто відпустити тебе. Тоді посох зламається сам собою. І я знатиму, що все буде як треба».

Він уже непритомнів. Йому важко було триматися — його сили струменіли з покаліченого боку — але останнім зусиллям волі він промовляв потрібні слова.

«Натаніелю…»

«Перекажи мій привіт Кіті».

І тут Ноуда наблизився до нас. Він роззявив численні пащі, простяг усі свої щупальця. Натаніель скінчив закляття. Я зник. Посох зламався.

* * *

Такий самий, як і всі господарі! Так і не дозволив мені обізватись ані словечком! Шкода. Цієї миті я хотів сказати йому все, що думав про нього. Щоправда, оскільки ми тоді — до останньої секунди — були одним цілим, то він, гадаю, знав це й так…

Примітки

1

Прикметною рисою їхньої секти було те, що вони діяли тільки в повний місяць. Тим важчим видавалось завдання, й тим почесніше було здобути перемогу. А поразок вони ніколи не знали. До того ж вони носили тільки чорне вбрання, уникали м’яса, вина, жінок, музикування на духових інструментах — ще чомусь не їли сиру, крім того, що готувався з молока кіз, виплеканих серед пустелі, яка слугувала їм прихистком. Перш ніж виходити на роботу, вони постили цілу добу, некліпно зирили в землю, потім їли невеличкі коржики гашишу й насіння кмину, не запиваючи водою, аж поки їхні горлянки ставали жовті. Дивно, як їм узагалі щастило когось убити.

2

Нігті ці були страхітливі: довгі, криві й гострі, мов орлячі пазурі. Вбивці дуже турбувались про свої ноги, розуміючи їхню вагу в своїй справі: вони часто мили їх, розтирали вапняком і вимочували в сезамовій олії, аж поки стопи ставали м’які, мов пух.

3

Секта уникала парфумів з практичних міркувань — сектанти воліли ховатись, змащуючи тіло пахощами, відповідними до умов праці: у садках — пилком, у храмах — кадильним димом, у пустелях — піском, у містах — помиями й гноєм. Сумлінні, нівроку, були хлопці!

4

Звідки він витяг його — я вам не казатиму. Лише скажу, що цей кинджал мав певні вади з точки зору гігієни, проте був надзвичайно гострий…

5

Гірський Самітник навчав своїх учнів убивати численними надійними способами. Вони краще за всіх користувались зашморгами, мечами, ножами, кийками, мотузками, отрутою, дисками, арканами, отруєними кульками й стрілами. Так само чудово в них виходив пристріт. А ще їх навчали вбивати кінчиками пальців і ударом ноги, а особливим їхнім умінням було вбивство непомітним щипком. І, нарешті, найкращі учні осягали мистецтво душити глистюками. А найголовніше, що жоден з них анітрохи не почувався винним: їхня віра, що базувалась на цілковитій зневазі до святості людського життя, виправдовувала й освячувала будь-яке вбивство.

6

Тепер вони так само не збирались її випускати. Самітник не дуже панькався з учнями, які повертались до нього, не виконавши завдання. В їхній школі була стіна, оббита шкірами таких невдах, — дуже дотепна ідея: це допомагало виховати в учнів прагнення до перемоги — й водночас захищало від протягу.

7

Колись, наприклад, на мене впав шматочок Великої Піраміди Хеопса. Це було глупої ночі, п’ятнадцятого року її будівництва. Я охороняв зону, де працювала моя група, коли кілька вапнякових блоків упали вниз, дуже боляче придавивши одну з моїх кінцівок. Чому це сталось, так і не з’ясували, проте я відразу запідозрив свого давнього друзяку Фекварла, який працював по інший бік піраміди з групою конкурентів. Скаржитись уголос я не став — я просто зачекав, поки зцілиться моя сутність. А потім, коли Фекварл повертався через Західну пустелю з вантажем нубійського золота, я влаштував невеличкий самум, через який Фекварл утратив і скарби, й фараонову ласку. Йому довелося змарнувати два роки на те, щоб позбирати все це золото серед барханів.

8

Найлегшим рішенням, звичайно ж, було б перемінити подобу — перетворитися, скажімо, на привида чи струмінь диму і в такий спосіб випливти на волю. Проте цьому заважали дві речі. По-перше, мені важко було міняти подобу — вкрай важко, навіть за ліпших часів. А по-друге, варто мені було послабити свою сутність, готуючись до перетворення, як зовнішній тиск негайно роздер би її на клапті.

9

Тобто справжніші. Насправді там, звідки ми родом, усі ми подібні один до одного в своїй усеосяжній безформності. Однак кожен дух має подобу, яка йому пасує і якою він користується, щоб утілитись тут, на Землі. На вищих рівнях наші сутності відливаються в ці подоби, тоді як на нижчих рівнях ми прибираємо подобу, доречну за певної ситуації. Стривайте: я, здається, вам про це вже розповідав…

10

Спочатку я зацідив би йому коліном, потім штрикнув в око кінцем крила, а наостанку ще копнув би в гомілку. Так буде ефективніше. Ці молоді джини такі безпорадні, що просто сміх і гріх…

11

Болотяні вогники — дрібні духи, які щосили намагаються встигнути за часом. На першому рівні вони схожі на мерехтливі язички полум’я (хоч на вищих рівнях вони більше скидаються на кальмарів у стрибку). Раніше чарівники використовували болотяні вогники, щоб заманювати непроханих гостей до проваль і трясовин. Урбанізація все змінила: тепер болотяні вогники ширяють над відкритими люками, слугуючи знаками попередження, й справляють менший ефект.

12

Якщо вже чарівника доводять до того, що він накладає закляття Вічного Ув’язнення, то він зазвичай запроторює духа до першої-ліпшої речі, що йому трапиться. От я колись надто вже дотепно кепкував зі свого господаря за вечірнім чаюванням — і що ж? Він умить ув’язнив мене в напівпорожній банці з полуничним джемом. Там, можливо, я й просидів би довіку, якби учень того чарівника помилково не відкрив цю банку того ж дня за вечерею. Проте я ще кількасот літ виколупував зі своєї сутності ці огидні липкі зернинки…