Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Зайвих?

Дядько Обеліск не знав цього слова. То правда, що Хвенька своїм марнотратництвом давно вже довела його до розпачу. Все, що він заробляв і виробляв завдяки своїм трудовим зусиллям, вона вже й не розфітькувала, як-то кажеться, а розхвенькувала, коли так можна висловитися. Але ж то своє! А коли брати в державних масштабах, то тут Обеліск за розмах, за перевиконання, за достроковість у всьому! Нащо тому вугіллю, нафті, газу залягати в землі, питається? Видобути достроково, використати, попалити і водрузити обеліск!

— Владі треба буть щедрою! — заявив Обеліск.

— Щедрою? А за чий рахунок?

— Так нам же за електрику платить колгосп.

— Колгосп? — не повірив Гриша.

— А ви ж думали! В сільраді таких асигнувань не було й не буде.

Гриша промовчав, щоб приховати свою необізнаність, але в думці поклав з усім розібратися як слід і першим своїм кроком на високому посту визначив боротьбу за економію і ощадливість. Обставини ж складалися так, що ніяк не економилося найдорогоцінніше надбання нового голови — час. Майже цілий робочий день з’їдений клопотами з цим невідомим Пшонем, а тепер ще й доводилося доточувати до робочого дня мало не півночі. Ждали вони обидва неоднаково. Гриші давно вже кортіло додому, а дядькові Обеліску не терпілося побачити чоловіка, на якого він покладав такі великі (майже нездійсненні) надії. Тому нетерплячка Обеліска була все ж таки більша, і він перший почув ще за Шпилями Самусеву машину.

— Їдуть!

— Може, ще й не вони, — мляво заперечив Гриша.

— Та чи я не знаю, як оте Самусеня гарикає мотором! А он уже й світить! На одній фарі хто в нас їздить? Тільки Давидко Самусів! Таке вже ледащо!

Машина тим часом скотилася зі Шпилів і вже висвітлювала сліпучою фарою спершу Гришу, тоді Обеліска. Скреготнули гальма, Давидко висунувся з кабіни, закричав:

— Станція Березай, кому треба — вилізай!

В п’ятитонному кузові піднялося щось темне, високе, колюче, перемахнуло через борт, заторохтіло маслаччям, гепнуло на землю. Обеліск кинувся підтримати, але не встиг і був зневажений чи то за це, а чи за надмірну запопадливість. Темний чоловік одразу визирив Гришу, який стояв непорушно трохи осторонь, посунув на нього і в’їдливим голосом одрекомендувався:

— Пшонь.

Гриша назвав себе і спитав, як доїхали.

— Як доїхали? — ще в’їдливіше промовив Пшонь. — А це б я вас, молодий керівнику, мав запитати! Порозпускали свої кадри до форменого безобразія! Цей ваш шофер обгасав зо мною весь район! Туди везе, туди підвозить, там забирає, там підбирає, суцільні ліві рейси! Я цього так не подарую! У мене свиня, а вона тварина делікатна, їй тряска в кузові протипоказана.

Тут нарешті просунувся в розмову Обеліск, якого Пшонь уперто ігнорував.

— То свиня, виходить, з вами? — лагідненько поспитав Обеліск.

— А ви хто такий? — огризнувся Пшонь.

Обеліск значущо, як і годилося з його багатолітнім стажем, назвав свою посаду, а на додачу повідомив, що він бере товариша Пшоня до остаточного його влаштування у Веселоярську до себе на квартиру.

— Ага, — не збавляючи своєї наступальності, в’ївся в нього Пшонь. — Мене на квартиру. А мою свиню?

— Свиню на ковбаси, — дозволив собі пожартувати дядько Обеліск.

— Секундочку! — протяжливо мовив Пшонь. — Сек-кундочку! Що ви сказали? Повторіть!

І вже не знати звідки з’явився в його руках довжелезний блокнотяра, звис мало не до самої землі, як висолоплений собачий язик, а над тим язиком — в’їдливо:

— Повторіть! Запишемо. Для карасиків.

— Темнувато ж, — зітхнув Обеліск.

— Я й навпомацки! Сек-кундочку…

Власне, на темряву при тридцяти двох електролампочках скаржитися не доводилося, і Гриша міг досхочу намилуватися новим веселоярівським надбанням, яке впало йому як сніг на голову.

Який вигляд мав цей Пшонь? Візьміть мумію якого-небудь єгипетського фараона, обдеріть з неї всі оті лляні пелюшки, якими вона сповита, натомість надягніть тренувальний бавовняний костюм, приклейте під носом ондатрові вуса, можна б сказати: вуса — як у Бісмарка. Але хто сьогодні знає, що таке Бісмарк? А ондатрову шапку знають усі. Отож: ондатрові вуса, пошмаруйте замість бальзаму скипидаром (можна червоним стрючковим перцем) там, де й самі знаєте, — і відскакуйте якомога далі, бо воно не тільки оживе, а ще й запише вас у свій блокнотяру.

Спитаєте: звідки у фараонів лляні пелюшки? Дуже просто. Льон розводили наші предки скіфи і експортували в країну Озіріса. Один мій знайомий археолог христом-богом клянеться, що в отих південних могилах, де познаходили вже цілі тонни золота, поховані не скіфи, а якісь неписьменні (бо жодного ж напису ніде!) грабіжники, вівчарі й козопаси, що грабували своїх північних сусідів, коли ті після вдалої торгівлі з греками і єгиптянами поверталися до своїх країв. Оті пограбовані саме й були скіфи, що жили трохи на північ од Києва на лінії Чернігів — Житомир, вирощували льон, продавали його всьому античному світові, і тому їхні могили треба шукати саме там, а не в Причорномор’ї. Та могили нікуди не подінуться. Настане черга, введемо в плани, знайдемо, розкопаємо, пересвідчимося, може, добудемо там і якогось золота. А де взяти мумію фараона? Поки не закривали одеського товчка, мумію можна було купити там — від фараоненят до старих маслакуватих фараонів, — і продукуй собі пшонів і пшоненят хоч сотнями. Тепер уже нічого пірамідного в Одесі не купиш, а в одеських катакомбах, відомо ж, ніяких мумій фараонівських ніколи не водилося. Будемо вважати, що Веселоярську пощастило. Чоловік з пірамідною зовнішністю і, може, й свідомістю теж пірамідною? А чи буває така свідомість? І чи буває, скажімо, свідомість катакомбна?

Про все це Гриші Левенцю ще тільки належало довідатися.

— Ви, значить, з райцентру? — обережно поцікавився Гриша.

Пшоня аж затіпало від такого приниження.

— З рай…? — крикнув він. — 3 районного центру? Я, Пшонь? Хто це сказав? Я з обласного! Я виконував обов’язки завідуючого фізкультурною кафедрою в сільгоспінституті!

Гриша ступнув назад од Пшоня. Він ще тільки мріяв про заочний сільгоспінститут, а тут аж завкафедрою! Може, й професор?

— То як же? — не міг збагнути Гриша. — Я маю на увазі, як же це ви до нас?

— Поклик серця! — пирхнув Пшонь.

— А свиня? — втрутився в розмову Обеліск.

— Свиня — премія.

— Не пойняв.

— За великі заслуги. Преміального фонду в ректора не було, а без премії хто б мене відпустив! Я й підказав, інститут мав своє дослідне господарство. Свиноферма там теж є. А ця свиня така породиста, що перекусала всю свиноферму. Я й кажу: була — не була, заберу цю агресорку! Так і владнали. Можу показати посвідчення.

— Та не треба! — кволо махнув рукою