Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

В цих привілейованих профспілках — цвіт американського робітництва. Це сильні, діяльні люди. Вони стали членами своїх спілок, витримавши справжній конкурс. Кожний здібний робітник у Сполучених Штатах з самолюбства домагатиметься того, щоб стати членом такої спілки. Олігархія буде заохочувати робітників до цього, сприятиме розвитку конкуренції та шанолюбства серед них. Таким способом людей сильних, які могли б стати революціонерами, вона перетягне до себе, щоб використати їхні сили на зміцнення самої Олігархії.

З другого боку, члени привілейованих профспілок намагатимуться зробити з них замкнені касти. Цього вони досягнуть. Право бути членом цих робітничих каст стане спадкове. Сипи заміщатимуть своїх батьків, і приплив нових сил з вічного джерела сили — простого трудового народу — припиниться. Це означатиме звиродніння робітничих каст; вони дедалі слабшатимуть і слабшатимуть. Але як організація вони на якийсь час стануть всемогутні. З них зробиться щось на зразок преторіанців стародавнього Риму, вони чинитимуть палацові перевороти, захоплюватимуть кермо влади. Будуть і контрперевороти з боку Олігархії; при владі опинятимуться то одні, то другі. Водночас відбуватиметься процес неминучого звиродніння каст, аж поки простий народ візьме в свої руки те, що йому належить.

Цю картину повільного розвитку суспільства Ернест накреслив під першим гнітючим враженням зради великих профспілок. Я й тоді з ним не погодилася, а тепер, пишучи ці рядки, не згодна ще більше. Бо саме тепер, хоч Ернеста вже немає, ми стоїмо напередодні повстання, яке змете всіх олігархів. Я навела тут це пророцтво лише тому, що воно належало Ернестові. Й сам він хоч і вірив у нього, але боровся, як титан, проти такого ходу подій і більше, ніж будь-хто інший, зробив для повстання, яке тепер лише чекає сигналу, щоб вибухнути{80}.

— А якщо Олігархія стоятиме твердо, — спитала я тоді в нього, — що станеться з величезними надприбутками, які вона одержуватиме щороку?

— Ці прибутки треба буде так чи інакше витрачати, і — можеш повірити мені — олігархи зуміють це зробити. Побудують чудові шляхи. Настане розквіт науки і особливо мистецтва. Коли олігархи остаточно підкорять собі народ, у них знайдеться вільний час і для інших справ. Вони встановлять культ краси, опікуватимуться мистецтвом. Під їхньою опікою, за щедру винагороду працюватимуть митці. Постане справді високе мистецтво, бо зникне потреба догоджати, як досі, міщанським смакам дрібної буржуазії. О, то буде справжнє мистецтво! Збудується дивні міста, з якими не порівняти навіть найпишніших міст минулого. Там житимуть олігархи і по клонитимуться красі{81}.

Олігархи витрачатимуть свої прибутки на розкіш і красу, а робітникам припаде сама лише важка праця. Спорудження грандіозних міст та шляхів забезпечить напівголодне існування мільйонам простих робітників. Величезні прибутки вимагатимуть таких же величезних витрат, і олігархи будуватимуть, розраховуючи на тисячоліття, — де там! — на десятки тисяч років. Вони будуватимуть такі споруди, які ніколи й не спилися стародавнім єгиптянам та вавілонянам. Коли владу олігархів буде повалено, ті великі шляхи й чудові міста дістануться Братерству трудящих і ними буде користуватися народ{82}.

Олігархи будуть змушені створювати всі ті споруди. Не робити цього вони не зможуть. Те величезне будівництво стане неминучою формою витрачання прибутків, так само як у давнину панівний клас Єгипту витрачав награбоване з народу на спорудження храмів та пірамід. Але під владою олігархів розквітне не клас жерців, а клас митців; замість класу торгівців будуть робітничі касти. А внизу буде чорна прірва, де голодуватиме, гнитиме живцем і весь час поповнюватиметься величезна маса простого народу. Та настане день — ніхто не знає коли, але він настане, — і простий народ вийде зі своєї прірви, робітничі касти та Олігархія впадуть, і тоді нарешті, після вікової неволі, сонце засяє і для простої людини. Я мріяв побачити той день, але тепер знаю, що не побачу його.

Ернест замовк, поглянув на мене і додав:

— Та й повільний же цей суспільний розвиток, правда, голубко моя?

Я пригорнула його голову до своїх грудей.

— Заспівай мені, щоб я заснув, — прошепотів він. — Я бачив примари і хотів би забути їх.

Розділ XV

ОСТАННІ ДНІ

Наприкінці січня 1913 року відомості про нове ставлення Олігархії до привілейованих профспілок з’явились у газетах. Повідомлялося про нечувано збільшення платні та скорочення робочого дня залізничникам, робітникам металургійної промисловості й машинобудівникам. Але то було ще не все. Всієї правди олігархи не зважились розкрити. Насправді платню підвищено навіть більше, ніж повідомлялось. Відповідно зросли й інші вигоди. Все це робилося таємно, але шила в мішку не втаїш. Члени привілейованих спілок розповіли своїм жінкам, жінки роздзвонили далі, і незабаром весь трудовий народ дізнався про те, що сталося.

Це був лише логічний розвиток того, що в дев’ятнадцятому сторіччі було відоме під назвою «паю в награбованому». Ще тоді капіталісти пробували втихомирити робітників, матеріально зацікавивши їх пайкою в прибутках. Але участь робітників у прибутках, як система, була сміховинна й неможлива. Її можна було здійснити тільки на окремих напрямках фронту класової боротьби, бо якби капіталістам довелося ділити з робітничим класом усі свої прибутки, вийшло б те на те.

Одначе з непрактичної ідеї про паї робітників у капіталістичних прибутках виникла практична ідея «паю в награбованому». «Платіть нам більше й беріть більшу ціну за те, що ми виробляємо», — вимагали привілейовані спілки. Подекуди ця шкурницька політика мала успіх. Але збільшення цін на товари означало посилення економічного гноблення величезної маси позаспілкових робітників та членів рядових спілок. Ці робітники фактично й платили надбавку до платні своїх сильніших колег — членів спілок-монополій. Отож, як я кажу, ця ідея, доведена до логічного кінця, здійснена в широкому масштабі, і дала в результаті блок олігархів з привілейованими спілками{83}. Щойно просочилася звістка про зраду великих профспілок, по робітництву пройшло ремство. Але привілейовані спілки на цьому не спинилися. Вони вийшли з міжнародних робітничих організацій і порвали з ними всі зв’язки, Почалась колотнеча, сутички. Членів привілейованих спілок ганьбили як зрадників. Скрізь — у шинках, на вулиці, на роботі — на них насідали недавні їхні товариші, що їх вони так ганебно зрадили,

Скільки було проломлено голів! Багатьох навіть убили. Ніхто з членів привілейованих спілок не почувався в безпеці. Вони змушені були збиратися гуртами, коли йшли на роботу або з роботи додому. Вони ходили завжди серединою вулиці, бо